Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

й почав надсилати повідомлення — так дешевше. На мій поклик відгукнувся Сашко Брагар, мій товариш, з яким я любив покурити та часом випити чогось міцного. Взагалі, дуже веселий хлопець. Він зізнався потім, що отримав від мене листа, коли сидів у туалеті. З часом я зрозумів, що друга, оголена на той час, половина його тіла, власне, й змусила Сашка піти «подумати» й була йому радником в тій ситуації. Та попри все, Саня мене дуже виручив і влаштовував цілком. Він позичив грошей у своєї мами, яка позичила їх у добрих знайомих. Мені ж ніхто не давав — усі образились на мій спонтанний від'їзд й через те не захотіли мені допомагати. Не надто глибоко замислюючись (кожна секунда була дорога), я заклав свою відеокамеру в ломбарді за п'ятсот гривень. Розрахункові гроші з моїх бубликів повинні були перерахувати наприкінці місяця, і я, залишивши інструкцію, як отримати назад камеру, та написавши на дружину доручення на отримання моєї зарплатні за два місяці, взувся, одягся, звалив сумку з усяким гімном, яке може в новому житті знадобитися, на плечі, подався у свою велику мандрівку…

Із Сашком ми домовились зустрітися на вокзалі об одинадцятій ранку. Він, як завжди, запізнювався. Я дуже нервувався, але в глибині душі знав — він обов'язково прийде. Ще через п'ять хвилин подумав, що ні, він просто не може не прийти. Ще через десять думав, що це знаки долі й це падло зовсім не з’явиться. Аж ось я звеселів, усі погані думки мене покинули — іде нарешті. Тягне здоровенну торбегу. Я кинувся йому на допомогу, ледь на радощах не розцілувавши Сашка.

По приїзді нас зустрів Макс і повіз селюків до нашої майбутньої домівки. Усе навколо сяяло, як у казці, або в кіно. Вітрини магазинів яскріли гарними товарами, реклами блищали та мерехтіли, ми навіть розгледіли кілька неформалів — отож, все було нове, цікаве і до болю незнайоме…

Ми приїхали на «Республіку», хвилин з п'ять пройшлися пішки по багато облаштованій вулиці Горького. Я все думав, невже ми оце серед оцієї усієї розкоші будемо жити?

— Так, будемо, — всміхаючись, і ніби жартома, мурчав Максим.

Я це що, вголос сказав? Оце так замріявся.

Невдовзі, коли ми зайшли за ріг, біля казино «Тайм-аут», до мене дійшов Максів гумор. Ми опинились у закритому від вулиці Горького дворі, де стояв будинок. Будинок цей будували ще либонь полонені німці під нагаями гордих від перемоги радянських наглядачів. Облуплений і страшнючий чотириповерховий домина з вивернутими невідомо якими бугаями парадними дверима. Побиті вікна шкірилися скляними зубами, а в деяких місцях взагалі були відсутні. Щілини товщиною з палець протягувались по будівлі, як блискавки, з потаємним наміром розчахнути будинок на шматки — я навіть трохи захотів додому в цей момент. Посмішка, викликана побаченими на Горького пишнотами, згасла так швидко, що я не мав певності, а чи була вона взагалі. На Сашка не дивився зовсім — не хотів себе засмучувати ще його виглядом. Я зібрав докупи усю свою мужність і зайшов до парадного услід за Максом. Не знаю, чому парадне так вперто називають парадним — це мимоволі асоціюється в мене з чимось святковим, але в цьому випадку святкувала своє свято і необмежену владу сама Анархія і побратим її, Хаос. Стіни, котрі колись, мабуть, були вкриті штукатуркою, прикрашали видряпані цвяхами написи: «Ася жирная», «таракаша» і ще багато слів, котрі пишуть на огорожах, стінах і сортирах, де вони мають контекст ще непристойніший.

Макс провів нас на четвертий поверх (я здивувався, що це не горище), відчинив нам двері, біля яких був видряпаний напис «Жопа», і я, мовивши:

— Фух. Ну, жопа так жопа, — подумки перехрестився й увійшов до помешкання.

Невеличкий розмір кімнатки дивував…

Бачення перше…

Невеличкий розмір кімнати дивував… Дивував безпосередньо тим, що, незважаючи на її не особливо велику площу… СТОП! Доречніше сказати мізерно-кумедну квадратуру, в ній помістилось, не мало й не багато, аж цілих п'ять осіб.

Власне, сама кімната у цій комунальній квартирі була вбогим приміщенням у стилі радянських часів, десь у якому-небудь Чорнобилі, що її всі забули, і за добробутом та охайністю якої довгенько, як на мене, не стежили. Шпалери, що звисали клаптями на пожовклих від часу стінах, вочевидь, давно вже втратили будь-який натяк на візерунки. Одна стіна була повністю завішана дерев'яними рамками і просто рамочками, в яких були, за закопченим гасовою лампою склом, чорно-білі фото з зображеннями невідомих осіб. На одній фотокартці невідомий тримав косу і привітно посміхався в об'єктив камери, а на другій — інший невідомий тримав граблі. Другий невідомий насправді був невідомий, тому що на його обличчі, здається, внаслідок хімічних реакцій натрію, з часом поселилась здоровецька іржава пляма. Пляма ця прикривала собою шмат природи, що була тлом, і діставала аж до грудей об'єкта, так що особу його, навіть в тому випадку, якби він, якимось дивом виявився комусь відомим, аж ніяк не вдалося б ідентифікувати. На інших світлинах було, якщо не те саме, то майже таке. До віку косарів і загрібальників ще належала люстра-абажур — вона, в напіврозваленому стані висіла під стелею і, звісно, нікого собі не чіпала, але в принципі… без жалю і співчуття на неї неможливо було дивитись. З-поміж усіх приваб та окрас жалюгідної кімнатки можна окремо виділити ще самовар, що замурзаний і вкритий шаром окису різних кольорів, бундючно примостився на столі. Круглий, великий і вкритий чистою скатертиною(!?)… стіл, був, мабуть, чи не найпривабливішою річчю в убогій квартирці, яку ми тільки-но побачили. То тут, то там, здебільшого за столом, сиділи дивні суб'єкти, зовні схожі на людей. Ні, вони, були зовсім як люди, але люди, в принципі, смертні, а ці… Вони живі настільки, наскільки може бути живий, загалом, людський розум, її (людини) бажання, настрої (себто емоційні підйоми й падіння) і таке собі інше, властиво, людське — Якості. Якості людей, ось так просто, сиділи в кімнаті, в наскрізних просторах, десь біля країни Сновидінь, в Забутті, де зустрічається Минуле з Теперішнім, Минуле з іншим Минулим, Існуюче з Ніколи Не Існуючим, Можливе з Не Можливим… Десь, далі — у прірвах Іншобуття, у задзеркаллях Античасів, пили вони чай і бесідували.

Розмову вело двоє молодих осіб… статі, я б сказав, різної — вони сперечались. До їхньої розмови вряди-годи вставляв свого гострого носа вельми симпатичний дідусь з білою хмарою солодкої вати на підборідді, з кошлатими білими бровами і, як вже згадано