Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

— Він йде до нас, — відчуваєте?

— Я нічого не чую, — каже Зажура.

— Ти так справді вважаєш? — запитала з надією в голосі Віра.

— Так! — вигукнув Мудрість, — я навіть не вважаю — я впевнений в цьому. Він йде.

— Добре, — сказав Оптимізм і одразу ж став серйозним. — Будемо чекати на НЬОГО.

Потім Мудрість підійшов до столу і помахами руки почав всіх кликати підсісти до нього поближче. Товариство згорнулось над столом, як пальці руки згортаються в кулак, і зашепотілось, немов спілка таємного ордену на стрьомному зібранні.

Шостий крок Долі…

Французи, очевидно, внаслідок своїх ментальних національних рис, були дуже нестерпними особистостями. Якщо Сіріл мене хоч трохи розумів, оскільки також слухав важку рок-музику і так далі (це нас, скоріш за все й об'єднувало), то Давид експлуатував мене на повну силу, не залишаючи мені ні краплини життєвих резервів до кінця робочої зміни. А тепер ще й приїхали Алан та Себастіян на міну Давиду і Сірілу, яких відправили до Москви. Ці два… французи, назвати яких можна лише нецензурним словом, були ще нестерпніші, ніж усі люди, яких я знав досі. Три нічні зміни я, крім того, що працював, як старий спітнілий єврей в концтаборі, так ще й в моральному плані мені діставалося на горіхи. Коли я виходив на відпочинок, то початок вихідних мені здавався повітряним, пронизаним легкістю свободи, яка буває у птахів, що після тривалої неволі вириваються з-за ґрат клітки — я здіймався духовно, а під кінець цих трьох радісних вихідних днів духовно падав і готувався до жорсткості наглядачів заздалегідь. Безліч разів присягався собі, що якщо не вб'ю їх, то вже неодмінно покалічу. Візьмусь за французьке волосся, занурю його голову в діжу з тістом і спитаю, як він питає у мене:

— Сіль є? Дріжджі є?

А він, мудило, хай мені крізь набитий тістом рот відповідає, і відповідає, курва, в тему.

Взагалі-то я з французами сварився постійно. Інколи було за що, а інколи просто хотілось виговоритися йому в обличчя. Шкода, що вони не все розуміли нашою мовою, бо дізналися б про себе дуже багато нового. Щоб до них краще доходило, я вчив французьку мову, і навіть досягнув при цьому деяких успіхів. Колеги по роботі стали, з нотками глузування в голосі, називати мене французом, а мені було начхати — я почав добре висловлювати свої гадки, і весь час намагався довести їхню неправоту. За це я був двічі майже звільнений з роботи, але, якщо враховувати те, що людей в пекарні ніколи не вистачало, то ми з францами сідали за «круглий» стіл у їдальні і під акомпанемент знервованих жестів та ламкої мови підписували пакт про ненапад. Спочатку було, начебто, добре: напружені посмішки, безневинні жарти, підколювання один одного, а потім все знову поверталось до тих самих чвар.

Одного разу я став сваритися з Аланом, і в процесі сварки він почав відступати. Махає в мій бік рукою, мовляв, каші із тобою не звариш, розвертається і йде собі геть, а я закашлююсь. А оскільки цигарок я палю дуже багато, то вилітати з горла теж є чому. Мабуть, багато хто бачив, що відкашлюють курці в приступах кашлю. Дуже неприємне видовище. Так ось, таке видовище опинилось, звісно, що за велінням Долі, у Алана на спині. Я, звичайно ж, йому ні про що не розповів — це була моя маленька помста. До вечора неприємна субстанція засохла і її неможливо було відірвати від форменої одежі нашого убогого шефа. Так він з цим тавром ходив, поки не з'їздив до Франції у відпустку і не купив собі нової форми. Так що ми ладнали погано, як ви самі розумієте, але я особливо не надавав цьому значення. Робота для мене — це хліб, а хліб — це життя. Треба ж за щось жити, навіть співпрацюючи із такими покидьками, як французи. Я собі надумав, що до початку літа ще протягну, а потім виходжу з гри, покидаю до біса кляту пекарню і її шефів разом із лисим недоумком Микитою.

Я передзвонював Симону постійно і підганяв його з лікарнею.

— Давай, брате. Давай швидше — я хочу вже нові інструменти, і на них виступити, — скиглив я в телефонну слухавку.

Симка це надзвичайно дратувало, але вдатись до радикальних дій з прискорення лікувального процесу він обіцяв. Я, звісно, розумів, що у Симка важке захворювання і що це не якийсь там геморой, а дуже складна форма цукрового діабету, від якої, якщо не підліковуватись, можна загинути. Це страшно, але тут нічого не вдієш, і Симко навчився з цим жити, а я, в свою чергу, навчився жити по сусідству з Симком. Я надивився на шприци, на пляшечки з інсуліном, на Симкові ломки, коли він забуде вколотися і коли він кілограмами поглинає цукор, бо в крові він критично впав, і його туди потрібно доправляти штучно. Я знав, що Симко вже майже нічого не бачить, і йому потрібно було пролікуватися, щоб його хоч трохи попустила проклята хвороба.

Симко мене не послухав і не прискорив лікування — приїхав, як і обіцяв з самого початку, і вірно зробив. У мене звичайна сверблячка: накупити інструментів і вже грати на них, а у нього серйозна хвороба, з якою слід поводитись дуже обережно, бо то звір, котрий сидить всередині і може розлютитись в будь-який час — наслідки від цього будуть непередбачувані.

І ось, настала урочиста мить — приїхав Симко. Ми з Оленкою зустрічали його, ледь не з квітами. Не втрачаючи ні секунди, поїхали додому, завезли Симкові торби і одразу ж погнали, як молоді пси, в магазин за інструментами. Нарешті ми їх купимо. Мене ці обставини навіть збуджували. Я чекав приїзду Симка, як мала дитина чекає на свій день народження або на Новий рік. Я всю дорогу торохкотів, не замовкаючи, про те, що ми з такими інструментами підкоримо світ одразу, як тільки підключимо їх і заграємо на повну гучність. На відміну від мене, Симко всю дорогу зберігав таємниче мовчання, але потім, наслухавшись моїх божевільних прогонів, несподівано розговорився. Почав він з питання, від якого мене трохи навіть сіпнуло, як електричним током.

— А ти знаєш, мені дзвонив Сава Олегович, — сказав він, підкрадаючись здалеку.

— Ні, не знаю. Звідки мені має бути про це відомо? — запитав я обурено.

Симко замовчав, і я, вже спокійнішим тоном, добавив:

— І чого хотілося містеру Саві Олеговичу?

Симко безтурботно