Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

шлунок. Тому я став вдаватися, як мені здавалося, до хитрощів — не ївши цілий день, до вечора я збирав усі три шматки і поглинав, до безпам'ятства насолоджуючись цією чорною субстанцією, що пропахла цвіллю.

Голод став моїм вірним товаришем, котрий не покидав мене ні на хвилину і з заповзятливістю маніяка піклувався про мене. Голод, котрий наповнював дні і ночі снами про їжу, посміхався своєю беззубою пащею, лагідно гладив мене по голові, доброзичливо заглядав мені в обличчя.

Страшенно мучить печія, але з цим я вже звикнувся. До жаху в очах турбує інше — відчуття приреченості і забутості, якому додає життєвих сил та сама капля води. Кап, кап, кап, кап… Крізь сльози. Кап, кап, кап, кап… Крізь сміх. Кап, кап, кап, кап… Крізь сон. Кап, кап, кап, кап… Крізь дійсність. Можна з'їхати з глузду. Здається мені, що крапля ця, вигадана моїми катами навмисне, для того, щоб я помер від її звуку, що роздирає душу, ще до того, як за мною прийдуть. Ну, от, безглуздий збіг… Я кажу про те, що як тільки подумав про своїх катів…. Тихо, тихо… Що це? Ви теж чуєте? Я чую, як хтось крокує, чи, може, затьмарився мій поранений розум? Адже тільки-но минув обід, а в цей час тут ніхто і ніколи не ходить. Так… Так, так, крокує. Я ясно чую рівномірний гул армійських чобіт. Мабуть, за мною. Скоріше так — «Невже за мною?». А може, ні? Ні, точно за мною. Ось вони зупинились біля дверей. Моє дихання стало судомним і уривчастим, очі бігали по темній камері і не могли знайти собі притулку. Від хвилювання мене почало нудити, і здавалось, що зараз же неодмінно вирве. Я на мить припинив шпортатися і шурхотіти одежею і прислухався до того, що відбувалося назовні. Перемовляються — чутно гомін чоловічих баритонів. Брязнули ключі і відчинилась кормушка.

— Ув'язнений, обличчям до стіни, — почув я і підкорився. Ключ двічі повернувся в замку, після чого двері відчинились.

— Ув'язнений, на вихід.

Я вийшов. Тьмяне світло маловольтної лампочки боляче вдарило по моїх, звиклих до темряви, очах. Я зупинився і примружився. Конвойний ткнув мене палицею в поперек, і я обійнявся зі стіною. Двері з оглушливим скрипінням зачинились. Чортів кам'яний мішок, вигаданий людьми для людей; не знаю, що там далі на мене чекає, але я вже приготувався забути тебе навіки. Подумавши про це, я відчув сталевий холод на своїх зап'ястях і кісточках.

— Праворуч. Вперед.

Далі настало мовчання. Я намагався спитати, куди ми прямуємо, але лише тиша була мені відповіддю. Мовчання. Зловісне мовчання, яке розривав лиш брязкаючий звук моїх кайданів, впереміж з човганням, і грюкіт двох пар хромованих чобіт.

Поступово світло ставало дедалі яскравішим, від чого мені здалося, що очі почали набрякати і стали важкими, неначе готові були виплигнути з орбіт, так їм було незатишно на їхньому природному місці — в очних ямках.

— Стояти. До стіни обличчям, — скомандував офіцер, після чого відчинив металеві двері.

— Пішов, — рявкнув голос ззаду, а сильна рука, схопивши мене за комір, увіпхнула в камеру. Спотикаючись, я забіг до приміщення — це була така ж сама камера, як і та, з котрої мене нещодавно вивели. Озирнувшись навколо, я собі зауважив, що тут не було ані санітарного вузла, ані ліжка. Посеред кімнати, в підлозі, була вмонтована каналізаційна решітка, а зверху, під стелею, висіла, підвішена за ланцюжок, міцна лампа денного освітлення.

Я знав, навіщо я тут. Я довго до цього готувався і тому ставився до усього, що відбувалось зі мною, з цілковитим спокоєм на душі. Смерть вже не раз заглядала мені увічі, але в моїх очах до неї, яскраво видно було лише презирство.

— Ув’язнений номер 2517, вас засуджено судом Союзу Радянських Соціалістичних Республік до смертної кари через розстріл. Ви маєте яке-небудь побажання?

— Так, — відповів я пересохлими губами, — але його неможливо виконати.

— Якого воно характеру? — запитали в мене. На що я відповів:

— Померти від старості, у власному ліжку, серед рідних і близьких мені людей, а не загинути дурною смертю.

— Це неможливо.

— Я знаю, — сказав я у відповідь на заперечення. — Тоді дайте мені цигарку.

Над правим плечем просунулась рука, яка тримала папіросу «Біломорканал». «Біломор» відправився до моїх порепаних губ, а коли досяг, був прислужливо підпалений запальничкою, що випірнула з-за другого плеча. Зробивши декілька затяжок, я відчув на лівій частині своєї потилиці крижане дуло пістолета. Клацнув запобіжник… і з цієї секунди усе пішло, як в сповільненій зйомці. Я чув, як вибухнув порох у патроні. Чув хруст кістки власного черепа. Мені неначе дар відкрився, потаємне видіння, про яке вже нікому не можна розповісти. Я навіть, мабуть-таки, відчував кулю в голові. Ні-ні, мені не було боляче, якщо вас це цікавить, просто я помер секундою раніше власною смертю, і передав своє тіло мудрості, місце якої я зараз і займаю. Я вимкнув своє серце, бо був до цього готовий. Цього навчив мене один старий тибетець. Він розповідав про те, що організм людини — то не єдине ціле, як всі звикли вважати, а великий біо-механізм, у котрого є деталі і котрий підпорядковується мозку. Якщо правильно впливати на мозок, то тобі повністю підвладний весь організм. І ти здатний, як його лікувати, так і нівечити. Лише однією чіткою командою, спрямованою безпосередньо в мозок. У тибетця я навчався шість років, і так, особливо, нічому й не навчився. Але, виявляється, що я дарма так вважав. Зайве тому підтвердження те, що патологоанатом, якщо такий був в наступній долі мого «убієнного» тіла, дуже здивується, коли з'ясує причину моєї смерті. Бо ще перед тим, як куля вийшла з моєї голови, душа моя вже витала над місцем страти і цікавилась подробицями того, що відбувалось.

— Оце так-так, — киваючи головою, протягнув Оптимізм. — А я вже й не пам'ятаю своєї історії.

— І я теж, — відгукнулася Зажура.

— А я, — весело почала Віра Надіївна Любов і не менш веселіше закінчила, — була завжди.

— І що, вас тепер, шановна, може, розцілувати? — запитав Оптимізм, посміхаючись на всі зуби.

— Ні, — іронічно сказала вона, — ви це, молодий чоловіче, облиште, а інакше я зміню свою позитивну про вас думку і буду вважати якимось сексуально неврівноваженим збочинцем.

— Помилуйте, мила Віро…

— Надіївно, — уточнила мадам Любов.

— Так, вибачте, Віро Надіївно, ви при всьому вашому розумі не можете відокремити жарт від серйозного, — не втрачаючи іронії і чарівної усмішки, сказав Оптимізм, і обличчя його почервоніло.

Раптом підвівся Мудрість і наче дикий