Денис Кожухов - Гумовий Київ рожевих мрій

Подивившись їй переможно в очі, я усміхнувся.

— Чи готовий ти прийняти смерть? — поцікавилася вона.

— Так, готовий, але не від твоєї руки, курво.

Промовивши це, я заніс меч над головою і з розмаху встромив його собі в живіт. Очі полізли з орбіт, ротом пішла кров, спазм вдарив по тілу отруйною гадюкою, судомою звело шию, але я бачив скривлене, страшне обличчя Валькірії. Її тіло затремтіло в конвульсіях. Вона кинула меч і щит. Б'ючись в корчах, Валькірія почала дуже швидко старіти і, невдовзі, я побачив те, що бачив раніше у відображенні меча і на плакаті «Iron Maiden». Вона висохла і почала горіти. Спочатку руки, потім живіт, груди. Полум'я розросталось по ній з шаленою швидкістю. Ось вже зайнялись ноги і, невдовзі, багаття поглинуло її повністю, і палаючи, як комета, залишаючи за собою навіть хвіст, здійнялась в небеса забираючи всю нечисть цієї ночі.

Я переміг її. Впавши на коліна, я подивився у небо, яке вже почали протинати промінці ранкового сонечка. Зникло нічне чарування і з'явилось ранкове. Слабкість повалила моє тіло набік і я, заплющивши очі, востаннє видихнув.

Мені зустрілись янголи в білій одежі, білокрилі і гарні, як, мабуть, кохання. Навколо літали німфи з арфами в ледь пухленьких ручках. Вони грали дивовижно звучну і приємну музику. Здавалося, що голос янгола співав моє ім'я. Та-а-арасе-е-е, Та-а-арасе-е-е. Ти-и ря-яті-івни-и-ик, ти-и геро-о-й. І раптом я почув крик Олени:

— Тарасе, прокидайся окаянний, час вже на роботу йти, або спізнишся, як завжди.

Гой, йо-майо, так це що ж, виявляється я спав? Ні, не може бути. Все було занадто реально, щоб опинитися всього лишень сновидінням. Я сидів на ліжку в плавках і майці, пригадував про те, що відбулося вночі і нараз пригадав — РАНА! Я ж пірнув себе в живіт мечем. Швидко знявши майку, я втупився поглядом в свій волохатий живіт — там була ледве примітна рисочка білого шраму, котрий одразу ж зник.

— Що за чорт?! Маячня якась, — вигукнув я вголос.

Підвівшись з ще теплого ліжка, яке так багато бачило разом зі мною, я побіг вмиватись. Пирхаючи і розхляпуючи воду, продовжував думати про сон. Я не міг відірватись від спогадів. Мене це дуже хвилювало. Такий реалістичний сон. Просто так нічого не відбувається. Ніколи. Я наморщив лоба і почухав потилицю. Потім витер обличчя рушником і вирішив для себе, що то мара. Так-так, сама справжнісінька мара.

— Сон, точно сон, — буркнув я собі під ніс, але, в голові, з такою ясністю пролунав відьмацький регіт Валькірії, що я мимоволі перехрестився.

— Твою мать. І трапиться ж таке…

Усі сиділи, як кури в курнику, лише очима кліпали. Першою не витримала Віра Надіївна і пирснула від сміху. Потім зайшовся дід — він сміявся, бризкаючи сльозами і видаючи звуки, що нагадували ті, які можна почути від качура, в (їх з качкою) шлюбний період. Поодинокі на тлі бороди жовті зуби вказували на те, що він їх навчаючись мудрості, просто з'їв. Хмикала й Зажура, відводячи голову назад і викривляючи губи змією. Веселощі були для неї незвичним ділом, а тому посмішки в неї виходили кепські. Трохи відійшовши від приступу сміху, дід запитав у Оптимізма, що з нерозуміючим виглядом безглуздо посміхався:

— Де ти таке почув? Хто навіяв тобі таку нісенітницю?

Діда аж кольки хапали — так він розходився. Оптимізм, враз посерйознішав і ультимативно, але дещо в м'якій формі, заявив:

— Моя, — тут він зробив паузу, глянув на всіх по черзі, і до всіх звернувся, — історія взялась звідти, звідки й ваші. Я не розумію, чому вона вас так веселить, адже це не дурниця, і те, що жанр трохи не збігається з вашими, ні про що таке — тут він роздратовано покрутив пальцем біля скроні — не вказує. Ваші історії вдумливі і похмурі, наче готична постать — куточки її вуст приспущені донизу, а очі старанно прикриті на-бацьканими чорною тушшю повіками. Так, в ній туманно проглядаються загальновідомі формули оптимізму. Кому потрібно, той до нього дійде, а хто і без цього може добре прожити, нічого не втратить, якщо й не дізнається про це зовсім.

— Ну, добре, не будемо розпалювати зайвий конфлікт, — увімкнувши задній хід, почав дід. — Ми зібрались тут, щоб мирно посидіти, поговорити про життя, попити чаю. До речі, хтось ще хоче чаю? — запитав дідусь і подивився на присутніх: Віра Надіївна знову взялася за плетиво, Зажура сиділа і розмішувала давно вже розмішаний цукор в своїй чашці з холодним чаєм і по усьому було видно, що добавки вона не хоче, а Оптимізм, відмовляючись, крутнув головою і про щось замріявся, відводячи погляд від діда і фокусуючи його на самоварі.

Дід присів на стілець, вдумливо нахмурив брови, гучно втягнув і видихнув повітря носом і, склавши руки замком, виклав їх на стіл.

— Життя і смерть! — почав він несподівано. — Свідомість людини нагадує зачароване приміщення. Усвідомлення на все життя зачинено в цьому приміщенні. Людина потрапляє в приміщення через особливий отвір — народження. Таким самим чином вона виходить через другий отвір — смерть. До того, як я став Мудрістю (ви це всі знаєте) — я був, як і ви всі колись, людиною. Я при житті пізнав мудрість, і той, хто нею бути втомився, так само, як і багато років назад ваші покровителі — вона захотіла смерті, спокою і, щоб світ не лишився без мудрості — передала свою владу мені. Мудрість запропонувала мені свою посаду, і я, недовго розмірковуючи, як ви зараз можете бачити, погодився. Мене на той момент мали розстрілювати. Я перебував в одиночній камері, і пам'ятаю досить чітко свою останню ніч. Хочу вам про це розповісти…

Він заплющив очі, відхилив голову трохи назад, не міняючи пози, і почав свою розповідь. Схоже було, що він перебуває в стані гіпнозу і, сидячи перед гіпнотизером, розповідає йому про ті спогади, які вони разом викликали.

…Я чую, як капає вода. Лише чую: кап, кап, кап, кап. Побачити її не можу, тому що місце, де перебуваю, позбавлене джерела світла. Ні, не зовсім позбавлене — його бліді відблиски я можу спостерігати крізь кормушку тричі на день — тоді, коли брязкає чавунний засув, і мені, крізь отвір в кованих, важких дверях, просовують харч. Я поглинаю його з жадібністю безпритульної тварини, тому що постійно голодний. Шматка чорного хліба і кухля несолодкого чаю надзвичайно мало, щоб наситити мій невгамовний