Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

— Надовго не затримаю, — присоромлено почав я. — Вибач, й справді не розумів, що примусив ризикувати. Повір, тут я не для того, щоб вимагати вдячності. Насправді, просто хотів ще раз побачити тебе, Міє, — сказав я і сам злякався того, що говорю.

На мить здалося, що в глибоких темних очах дівчини з’явилось щось схоже на ніжність, але Мія розгнівано перебила:

— Ти про що? Я — рабиня і живу в жорстокому, невідомому тобі світі! Щоб вижити, серце має бути твердим, як камінь, інакше зламаюсь. Розумієш? — Її красиві очі, наче розпеченим клеймом поцілили у самісіньку душу.

Що б я далі не сказав, все виглядатиме недолугим і недоречним. Я мовчки взяв розкриту долоню дівчини і швидко вклав у неї викупну мітку.

— Це тобі.

Мія швидко зиркнула і остовпіла. В її очах беззахисно спалахнули увесь біль і приниження, усі даремні надії і сподівання, уся любов і ненависть. Я не міг намилуватись дівчиною. Її біль став моїм. Але розумів, що ні секунди більше не можу залишатися тут. Різко розвернувшись, я пішов. Відчуваючи, як невидима, міцна мотузка назавжди зв’язала з незнайомкою. І хоч як важко давалися ці кроки, що віддаляли від Мії, коли я, все ж не витерпівши, обернувся — дівчини вже не було.

Гамірна харчевня «Веселий хряк» вміщувала безліч народу. Але Зуфар не з’являвся. Я знайшов вільне місце за столом та замовив вечерю, хоча до горла нічого не лізло. Настрій наспівував препаскудну сумну пісеньку. Твердо вирішив, що без Зуфара в Шанталію не попливу. Щось ніби відштовхувало від людей, яких я любив і з якими не хотів розлучатися. Дід Радо, малий радик, Зуфар, тепер ще й Мія… Дівчина, яка була для мене ніким і одночасно — всім. Інколи я ловив себе на думці, що відчуваю щось схоже на сором перед усіма, кого люблю. Бо зараз незнайома, здавалось, чужа дівчина, заполонила усі думки. Почуття, яке викликала Мія, не було схожим на жодне, яке відчував раніше до рідних чи друзів. Її незрима присутність робила сильнішим. Я знав, що вона існує, і моє серце усміхалось усьому світу.

Поява моряка перервала роздуми. Він зайшов разом з кремезним суворим чоловіком. Чомусь я відразу подумав, що це і є капітан корабля, на якому ми мали відправитись до Шанталії. При думці, що це так і не відбудеться, горло стиснуло лещатами.

Моряк обвів харчевню пильним поглядом, шукаючи мене. Я підняв руку.

— Одерайде, — сказали чоловіки в один голос і примостились на лаві навпроти.

— Гакар говорив, що ви хочете на моєму кораблі потрапити до Шанталії. Це так? — одразу переходячи до справи, запитав капітан.

— Так, — ніяково повторив я, розуміючи, що зараз мушу порушити нашу домовленість.

Ніхто з них не заробить обіцяних грошей, і, можливо, вимагатиме компенсацію за потрачений даремно час.

— Добродії, — прокашлявся я, щоб якось додати солідності голосу, — так сталося…

Раптом на наш стіл гучно опустилась чиясь рука, перервавши мене, і я почув знайомий голос.

— Так сталось, що ми дуже хочемо якнайшвидше відплисти до Шанталії.

Я підняв очі і побачив Зуфара. Він був захеканий, але, як завжди, усміхнений. Помітно, що брат поспішав. Хвала небесам! Юнак присів на лаву, настирливо потиснувши сидячого поруч.

— Ви, хлопці, впевнені? — перепитав капітан. — Умови на кораблі не ах які. Вам доведеться драїти палуби, слідкувати за чистотою, словом, виконувати усю чорнову роботу, яку накажуть. Дорога не близька, це коштуватиме п’ятнадцять агрів. Десять даєте сьогодні, а решту — завтра опівдні на кораблі, саме тоді ми і відпливаємо. Та приходьте раніше, я вас познайомлю з екіпажем. Ну що, домовились?

— Все чудово, капітане, — хвацько відповів Зуфар, — тільки сьогодні ми заплатимо вам п’ять агрів, а завтра доплатимо решту. Нікуди ми не дінемось. В разі непередбачуваних обставин ви нічого не втрачаєте. А от ми можемо втратити і гроші, і на корабель не потрапити.

— Ну що ж, нахабно, але по суті, — не усміхаючись, відповів капітан. — Тоді по руках, думаю, спрацюємось.

Потиснувши руки, ми розплатилися з капітаном, який одразу ж пішов, та віддали винагороду морякові. Той замовив собі вечерю, і ми ще деякий час весело балакали. Я не вірив очам, щасливо спостерігав, з яким апетитом брат наминав м’ясо, до якого я так і не торкнувся. Розпитувати при сторонньому, що трапилось, не хотів. Нарешті, коли моряк розпрощався з нами, я нетерпляче випалив:

— Ну, і де ти був? Я вже запив холодною водою нашу подорож, місця собі не знаходив, не знаючи, де ти і що з тобою трапилось? Я й гадки не мав, де тебе шукати!

— Я й сам не очікував, що можу так по-дурному вляпатись, — відповідав Зуфар, дожовуючи ласий шмат м’яса. — Півдня я намагався відірватись від переслідування і стільки ж переховувався по всіляких закапелках. Насилу знайшов «Веселий хряк». Уявляєш, коли наш задум вдало втілився в життя і я спокійно спацерував до домовленого місця, якась клята стара крикнула патрулю: «Тримайте бандита! Я бачила, як він намагався підпалити тюрму!» І всі вояки кинулися за мною. Дивом у незнайомому місті вдалось втекти. Та були моменти, коли думав: «Ну все — кінець, пісенька доспівана! Який же я щасливий тебе бачити!» — і ми радісно обнялись.

— Але тепер, Айхо, мене шукає весь патруль Сакарії, — без нотки страху, бадьоро усміхаючись, продовжив Зуфар. — Так що потрібно конче вшиватись з міста.