Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

Зуфар обережно, не поспішаючи, наближався до вікна, де, за словами Мії, мав бути її брат Сахаб. Майже порівнявшись з вікном, юнак нахилився ніби для того, щоб поправити взуття, і непомітно покотив вже запалену кульку. Як Зуфар і казав, кулька почала диміти, коли він відійшов від неї на кроків двадцять. А коли дим різко підійнявся вгору і заклубочився темно-коричневими завитками, я щосили закричав: «Пожежа!» І миттю кинувся туди з глечиком води. Вдихнувши в’їдливе густе повітря, я на мить втратив орієнтир, та швидко оговтався і нарешті знайшов потрібне вікно. Діяти потрібно було не зволікаючи, патруль теж біг до місця «пожежі».

— Потрібен Сахаб, — крикнув я в заґратоване віконце.

За мить крізь металеві грати зиркнули палаючі очі. Від несподіванки я ледве не випустив глек з водою.

— Я, Сахаб, — відповіли переляканим юнацьким голосом.

— Це тобі від сестри, — трохи розгублено мовив я і швидко запхав крізь грати невеликий клунок.

У сірій густій пелені диму вже чорніли силуети вартових. З усього маху я линув воду з глечика просто на голови вояк та знову несамовито зарепетував: «Пожежа!!!» і розчинився у збуреному натовпі, який з гучним лементом та повними відрами води біг гасити пожежу.

Коли я нарешті дістався домовленого з братом безпечного місця і перевів подих, то зрозумів: Зуфара ніде немає.

Хвилюванню не було меж! Куди ж зник брат, чому він не повернувся на домовлене місце? Що могло затримати його? Я не розумів, що відбувається. Залишатися на місці пригоди більше не міг, але як піти? Все ще сподівався, що Зуфар несподівано з’явиться, а незмінна сяюча усмішка друга перекреслить усі даремні переживання. Та все більше ставало зрозумілим, що Зуфар сюди не повернеться.

До вечора залишалось все менше часу. Останньою надією зустріти товариша був «Веселий хряк», де моряк призначив зустріч. Ми мали зустрітися там, як тільки стемніє. Щоб хоч трохи заспокоїтись, я запевняв себе, що Зуфар уже чекає в харчевні. А зараз я мусив побачити Мію. І не тільки для того, щоб розповісти про «подвиг». Я мав те, що дівчині потрібне більше.

Сакарія знову стала похмурою і непривітною: все більше я помічав заморені обличчя стомлених непосильною працею наймитів і рабів, голодні очі жебраків, чув ненажерливий потворний сміх работорговців, п’яне голосіння піратів. Все частіше на шляху траплялися підозрілі суб’єкти, більше схожі на розбійників, ніж на звичайних горожан. Я сильніше стискав під сорочкою ефес кривої шаблі Есхи і розумів, що місто з приходом вечора стає дедалі небезпечніше.

Знайшовши нарешті будинок, з подвір’я якого виходила Мія, тільки зараз зрозумів, що побачити дівчину буде непросто. Заходити у двір небезпечно, я не знав господарів, а в подертому одязі мене легко могли прийняти за злодія. Та раптом із дворика вийшов бідно вдягнений хлопчина, схоже, він теж наймитував у маєтку. Я в думках подякував небесам за чудовий шанс:

— Одерайде, добродію, — звернувся шанобливо до малого, згадавши, як віталася Мія.

Хлопчина обернувся, нітрохи не збентежившись і різко відповів:

— Чого тобі, жебраче?

Схоже, мій вигляд зовсім кепський.

— Зовнішність оманлива, юначе, — відповів я в тон спритнику і при цьому показав мідяка.

Монета швидко змінила зверхність малого на глибоку повагу:

— Пробачте, пане, в сутінках так важко розрізнити добродія від злодія, — не розгубившись, відповів хлопчина. — Чим можу прислужитися?

— Виконай, будь ласка, неважке завдання, а після того отримаєш монету.

— Я ваш покірний слуга, пане.

— У домі живе панянка на ім’я Мія. Хочу, щоб ти її покликав. Я чекатиму одразу за рогом.

Малий завагався, але спокуслива монета не давала спокою.

— Це непросто, пане. Наймитам, ой, перепрошую, панянці Мії не дозволяється виходити в такий час на вулицю. А я іду за дорученням господині, правда, можу повернутися, сказавши, що забув віск. Але це вже вимагатиме додаткового мідяка.

— Гаразд, домовились, — відповів я, згадавши урок торгівлі, якого навчав Зуфар, схоже, про нього знав і малий.

— Тоді зачекайте, пане. Мія зараз прийде.

Я притулився до стіни будинку, приготувавшись чекати. Та за мить з’явилася Мія. Я так розгубився, що не міг вимовити ні слова. Сонце, яке вже сховалось за горизонтом, ніби ожило з появою красуні. Вже тоді я помітив, що це яскраве сонце було наче зранене, воно світило, але тепла не дарувало.

— Ти хотів бачити? — байдуже спитала дівчина.

На таку зустріч я не сподівався. Навіть після того, як повідомив, що передав пакунок братові, Мія все одно була холодна і далека, наче перша зоря, яка щойно загорілась на небосхилі.

— Я вже казала, що нічим не зможу віддячити, — роздратовано мовила красуня.

— Та я ж і не вимагаю дяки, — спохватившись, відповів я.

Та й дійсно, чого я чекав? Щоб з вдячності кинулись на шию? Хоча, правду кажучи, сподівався на усмішку чи лагідне слово. Боляче дивитись на холодну, байдужу красуню, яка глибоко запала в серце.

— Послухай, сміливцю, насправді я вдячна за допомогу. Але зараз господиня шукає мене і якщо не знайде, то жорстоко покарає. Та цього не зрозуміти вільній людині? Вже те, що я, ризикуючи, зараз тут, засвідчує мою шану. Що ще потрібно?