Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

— Час повертатися, а я ще не набрала води.

Дівчина, мов стріла, кинулась назад, ледве не збивши з ніг здивованого Зуфара.

— Що відбувається? — спитав товариш. — Ти чимось образив красуню?

— Вона дуже поспішала, — відповів я, все ще продовжуючи дивитися на безлюдну вулицю, де ще недавно стояла Мія…

Зуфар стурбовано глянув в пустоту, де застряг мій погляд:

— Гей, друже, з тобою все гаразд? Може, поясниш, що відбувається? Здається, дівчина передала якусь річ?

Нарешті я згадав про торбинку, яку затис у руках, і про місію, яку пообіцяв виконати.

— Зуфаре, вважай божевільним, але, схоже, плани змінилися. Потрібно просто зараз відвідати одну міську установу Сакарії.

— Ти починаєш говорити загадками, брате, і це лякає. Що за установа? Невже шукатимемо священика? Вирішив так швидко одружитися? — кепкував Зуфар.

— Це тюрма, друже, на Східній площі міста, — усмішка, яка так пасувала Зуфару тут же згасла, а очі округлились.

— Тюрма? Я тебе добре розчув? Ти справді сказав «тюрма»?

— Так, тюрма! Але якщо ти проти, можу піти один, — відповів я, наперед знаючи, що Зуфар побухтить, але не пропустить такої пригоди.

— Я ніяк не перестаю дивуватися, як ти умудряєшся влипати у всілякі історії? Ця дельфійка так екстравагантно призначила побачення? Біля тюрми? А я для чого?

Зуфар не переставав обурюватись, але й встигав розпитати перехожих, як найшвидше потрапити до тюрми. На що дідок-дотепник відповів: «Вбийте мене. І швидко потрапите».

Ми знайшли Східну площу, а за цей час я переповів коротку розмову з незнайомкою.

— Я просто не розумію, Айхо. Ти ж нічого не знаєш ні про дівчину, ні про її брата. І одразу погоджуєшся на авантюру, навіть не підозрюючи, чим це загрожує. Можливо, в Сакарії тим, хто передає ув’язненим пакунки, привселюдно відтинають голови! Та твоя нова знайома тебе використовує!

Я не хотів і слухати Зуфарову балаканину. Як можна таке сказати про Мію! Хоча й справді, я ж нічого не знаю про дівчину. Але наскільки це важливо, коли одна людина просить про допомогу? Хоча я ніяк не міг зізнатися, а що б відповів, якби на місці Мії опинилась інша. Чи так само бездумно проявив благородство, чи все-таки відмовився б, розуміючи, наскільки це небезпечно? Я завтра маю потрапити на корабель і, можливо, більше ніколи не побуваю в Сакарії. Для чого ж я так ризикую? Невже лише задля того, щоб мати нагоду ще раз побачити Мію і заговорити з нею?

— І як ти збираєшся вчинити подвиг? — зіронізував Зуфар.

Ми стояли на невеликій площі, де сіро-білий непривітний будинок з порепаними та заляпаними стінами хижо шкірився, наче оголеними іклами, вузькими заґратованими вікнами. Це сакарійська тюрма. Я відразу відшукав поглядом п’яте з південного боку віконце в підвалі. Люди, які сиділи у камерах, могли бачити лише капці перехожих. П’яте вікно знаходилось майже посередині площі. Схилитись до нього, випитати, хто серед в’язнів Сахаб і встигнути передати крізь густі ґрати клунок, при цьому залишитись непомітним — нереально. Та це дрібниці порівняно з вартовими, які ретельно патрулювали довкола тюрми.

— Ну то що, є якісь ідеї, брате? Не нести ж нам назад торбину твоїй красуні?

— До вікна не підступишся — помітить патруль. Потрібно придумати щось таке, щоб відволікло їх, доки я передам харчі.

— Я вмію голосно співати, можу влаштувати виставу, раптом вартові виявляться шанувальниками прекрасного, — не вгамовувався Зуфар.

— Дивись, щоб після концерту не опинитись в одній камері з Сахабом.

Обережно, щоб не привертати уваги, ми обдивились тюремну площу ще раз. Якби не похмуре приміщення і погрозливий патруль, вона б нагадувала решту площ Сакарії тільки не з таким залюдненим базаром.

— Є ідея! — вигукнув Зуфар. — Нікуди не відходь. Я зараз повернусь, — і хлопець швидко зник, розчинившись у базарному натовпі.

Чекати, залишаючись у невідомості, виявилось нестерпно. Здавалося, брат відсутній вже цілу вічність. Час ішов. І без того схвильований, я переживав ще й за Зуфара. Та нарешті він з’явився із задоволеною усмішкою.

— Ну, нарешті, Зуфаре, я вже не знаходив місця, — і тільки зараз побачив в руках хлопця глек з водою. — Це що таке? — розгублено та розчаровано спитав я.

— Зачекай бубніти! — як завжди з невимушеною усмішкою відповів юнак. — Я знайшов для нас безцінну річ.

— Ти вважаєш, що глек з водою допоможе?

Зуфар тільки розсміявся, що сердило ще дужче.

— Ця річ, Айхо, називається курбату, — сказав юнак, витягнувши з кишені чорно-коричневу неправильної форми крихітну кульку. — Бачу, тобі незнайома ця штукенція, — ніби читаючи думки, товариш продовжував: — Це смола дерева атура, яке росте у Захрейні. Просто пощастило знайти курбату на сакарійському базарі. Хоча, схоже, тут є все! Так от, смолу використовують у корабельній справі, а ми з товаришами, коли остогидне слухати старого зануду-вчителя, запалювали маленьку кульку, і через густий в’їдливий дим нас поспішно виводили з класу. Звичайно, перепадало, але нудний урок передчасно закінчувався.

Я з наростаючою цікавістю слухав, уже здогадуючись, до чого Зуфар веде.

— Гадаєш, можна і тут влаштувати щось подібне?

— Думаю, це єдине, що може спрацювати, хоча потрібно діяти швидко і обережно. Курбату димить сильно, але недовго. Нехай з нами буде удача!

Обговоривши усі деталі та розподіливши ролі, не зволікаючи, ми почали…