Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

І тільки товариш закінчив говорити, як до харчевні увійшло троє патрульних. Вони уважно, повільно роззираючись, вивчали присутніх. Я обернувся, щоб попередити Зуфара про небезпеку та остовпів: брат зник. Але тут же хтось смикнув за штани: під столом, приклавши палець до вуст, згорбившись, сидів Зуфар.

Намагаючись нічим не видати хвилювання, я підсунув до себе миску, з якої щойно їв Зуфар і в якій майже нічого не залишилось, робив вигляд, що їм. Патруль, здається, нікуди не поспішав. Потіснивши відвідувачів, троє чолов’яг вмостилися за стіл і замовили вечерю.

— Схоже, вони тут надовго, — прошепотів я Зуфарові.

— Кепські справи, брате. Але поки вони зайняті вечерею, ми постараємось вшитися звідси.

Кращого моменту для втечі годі й придумати. Я вже тільки зібрався піднятися, щоб непомітно вийти з харчевні, як наштовхнувся на повні люті і подиву очиська.

— Зуфаре, наші плани міняються, — прошепотів я, відчуваючи, як по шкірі пробіг холодок. — У залі Алакег із ватагою. І здається, його бажання прикінчити мене стало ще сильнішим.

— Час від часу не легше. Оце так халепа!

— Думаю, доки патруль в харчевні, Алакег не наважиться втілити задум. Але що нам робити, коли патруль піде?

— Цього не знаю, але знаю одне: забиратись потрібно з цього клятого міста.

— Алакег не зводить з очей. Думаю, він не здогадується, що під столом сидить його колишній послідовник. З тобою йому теж кортіло б побачитись. Зуфаре, є ідея.

— Гаразд кепкувати, Айхо, ну що далі?

— А далі ми влаштуємо Алакегу гарячу зустріч.

— Щось це не дуже подобається.

— Не перебивай. Послухай, брате, патруль вже збирається йти. Так що у нас обмаль часу. Коли я дам тобі знак, повзи під столом до виходу. Так тебе ніхто не помітить. Тільки патруль вийде з харчевні, ти вбіжиш і голосно покличеш Алакега. Коли ватажок поверне до тебе голову і нарешті відірве від мене паскудний погляд, я чкурну під стіл і попрямую до протилежного виходу. І там теж голосно «привітаюсь» з геліонатом. А далі усі надії покладаємо на ноги і провидіння, чимдуж біжимо, куди очі бачать, подалі від Алакега і його «друзів». Зустрічаємось у порту, на місці, де зранку домовлялись з моряком.

— Думаю, це спрацює.

— Патруль уже встає з-за столу. Давай, Зуфаре, повзи до виходу.

Я відчув, як спітніли долоні, кров гучно пульсувала у скронях. Хижі очі Алакега недобре усміхалися, ніби говорили: ще мить — і тебе уже ніхто не врятує. Час тягнувся немилосердно довго. Брат мав би бути вже на місці. Алакег піднявся з лави і, злісно блиснувши пронизливим поглядом, рушив до мене. Я, наче зачарований, не зводив з нього очей, затамував подих та чекав команди Зуфара.

— Гей, смердючий геліонате! Алакег, я до тебе звертаюсь! — почув я Зуфара, і в цю ж мить вожак, наче хижий звір, усім тілом розвернувся до брата, а я пірнув під стіл і, як міг швидко, поповз у протилежний кінець.

— Спіймати зрадника! А де інший шмаркач? Знайти його! — почув я крик Алакега, вже будучи біля виходу. Вилізши з-під столу, я з розмаху відкрив дерев’яні двері і з усієї сили наскочив на велета, упершись просто в його необ’ємний живіт.

— Айхо? — почув я здивування «живота».

Піднявши голову, я з радісним полегшенням видихнув:

— Кістер!

Переді мною, розплившись у кривозубій посмішці, стояв одноокий пірат, побратим Ракун-Саро. Та в цей момент на всю харчевню прогримів знайомий голос.

— Ось він, біля другого виходу! Тримайте його! — і в мій бік тут же кинулись троє озброєних геліонатів.

— Бачу, малий, ти, як завжди, в халепі.

Кістер, як ляльку, однією рукою переставив мене за свою кремезну спину. Витяг криву піратську шаблю і приготувався до відсічі.

— Кістере, можливо, ти не помітив, але я вже не та мала шмаркля. Я виріс! І тепер сам можу постояти за себе! — сказав я, протискаючись між дужими плечима велетня і вузьким проходом дверей.

— Це ти розкажеш тому, хто не бачив, як ти щойно кивав п’ятами від цієї симпатичної ватаги! — сказав Кістер, легко відбиваючи перші напади геліонатів.

Незважаючи на небезпеку, я відчував себе щасливим. Доля сьогодні була занадто щедрою на зустрічі. «Пірате, я радий тебе бачити!» — виблискуючи, співала шабля.

— Що ти зробив поганого всім цим добрим людям? — кепкував з мене Кістер.

— Друже, я не встиг зробити їм навіть нічого доброго.

— Е, не кажи, малий, щось певне в тобі таки є, що за тобою ганяється півсвіту! Якби не ти, я б ще й досі грабував на нашій старій добрій «Фенарі».

Кістер сказав це без тіні образи, але я розумів, що він правий. Не було б мене на кораблі, не напав би на нас Сохо. Та зараз годі про це думати. Ватага озвірілих геліонатів намагалась будь-що прикінчити мене.

Та ряди ворога помітно рідшали завдяки справній роботі наших шабель. До нас проривався розлючений Алакег, і в цю мить в харчевню ввірвався здивований патруль. Галас, що здійняла наша сутичка, не залишився непоміченим.

— Що тут відбувається? — крикнув один із них. — Захотіли до в’язниці? Це ми вам швидко влаштуємо!

— Малий, я б залюбки ще поспілкувався з тобою, але, певне, час