Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

ще більше зблідло, він аж хитнувся, наче від удару. Павло Минович побачив це, якусь мить вдивлявся у його обличчя, ніби намагався щось зрозуміти, та метал в очах не пом’якшав, і він суворо кинув, коли Віктор Сергійович пішов до дверей:

— У тебе ще є час для роздумів.

Той відчинив двері, обернувся і зовсім тихо відповів:

— У мене вже немає часу. Ви… — але не докінчив, тільки хитнув головою.

— Дурак, — промовив Павло Минович, коли за його найближчим помічником зачинилися двері. — Через бабу квиток втрачати і кар’єру. Це все одно, що самому собі петлю на шию надіти.

Віктор Сергійович не відчиняв кабінету, а відразу вийшов на вулицю, вдихнув на повні груди свіже повітря й повільно пішов у напрямку свого дому. Дружина була на роботі, а донька училася в інституті. Він зайшов до її кімнати, обвів поглядом. На стіні висів невеличкий портрет усміхненої дівчинки з білим бантом на голові. Непоспіхом зняв портрет, погладив рукою, довго дивився на доньчине личко, потім знову повісив фотографію на місце. Вийшов, кілька разів відчиняв двері спальні, але не переступив порога. У письмовому столі, що стояв у його кабінеті, переглянув папки з паперами, потім переодягнувся у святковий костюм, вийшов із будинку і замкнув двері. Всупереч дружині взяв автомобіль і поїхав у Вербівку. Знайшов Олену на колгоспному току, куди звозили з полів зерно нового врожаю. Вона побачила його, зашарілася, а Віктор Сергійович підійшов, привітався і тихо промовив:

— Поїхали. Скажи, що тебе сьогодні вже не буде, і завтра, й післязавтра.

— Чому? — здивувалася Олена.

— Так треба. Я відвезу до дітей, по дорозі все розкажу.

— Я не можу, Вітю, — жнива. Я не можу просто так, серед білого дня кинути роботу. У мене будуть неприємності.

Він сумно посміхнувся:

— Нічого не буде, Оленко. Повір мені.

— Що з тобою? — запитала стурбовано біля машини, уважно глянула в обличчя. — Щось трапилося?

— Нічого не трапилося, — посміхнувся веселіше, — буду з’ясовувати стосунки з дружиною і партією, тому хочу, щоб ти ці дні побула у батьків. Заїдемо до контори, напишеш заяву на свій рахунок, і гайда звідси, тільки надягни найкрасивіше плаття, яке у тебе є. Добре?

Легке літнє плаття туго облягло її стан, а босоніжки на каблучку ще більше підкреслювали жіночність. Сідала у машину, посміхнулася, глянула у дзеркальце, потім на коханого, і щось боляче кольнуло біля серця.

— А чому сьогодні ми такі святкові? — показала очима на новий костюм, білосніжну сорочку й краватку.

— Бо ми — закохані, — усміхнувся їй у дзеркальце Віктор Сергійович. — Сьогодні свято закоханих — Віктора й Олени, — промовив урочисто. — І вони його святкуватимуть на всю котушку.

— Тобто як це?

— Як у цивілізованому світі: з шампанським, музикою й квітами.

У місті він купив величезний букет червоних троянд.

— Боже мій! — зойкнула Олена, коли він розсипав їй на руки квіти.

— Що таке? — Віктор Сергійович ніжно дивився на неї, а вона притулила до вуст одну троянду і легенько поцілувала. — Еге, так не піде, — засміявся, сів у машину поруч, — не квіти цілуй, а мене. — Потягнувся до її обличчя, спочатку довго дивився в очі, потім припав до губ.

— Мені ніхто ніколи не дарував таких квітів, — промовила з легким сумом, коли автомобіль зупинився у центрі міста.

— Винен, виправлюсь, — пожартував, притуливши долоню до скроні. — А тепер, пані Олено, запрошую вас до ресторану, кращого, який є у цьому обласному центрі.

Першим вийшов із автомобіля, відчинив дверцята і подав їй руку. Олена ніяково посміхнулася, простягла назустріч свою руку. Він узяв і поцілував, потім притулив до грудей, немов дорогоцінний скарб.

У залі ресторану майже зовсім не було відвідувачів, тільки музиканти знічев’я награвали популярні мелодії. Вони сіли за столик біля вікна. Віктор Сергійович простягнув меню:

— Вибирай.

— Ой, ні, — посміхнулася Олена розгублено. — Я не вмію. Вибирай сам — мені смакуватиме все, що ти любиш.

— Шампанське — так?

— Так, — погодилася жінка, — але ж ти за кермом.

— Нічого, — махнув рукою, — сьогодні всі ДАІшники — мої друзі.

Швидко принесли шампанське і набір із кількох страв.

— Я сам, — Віктор Сергійович зупинив офіціанта, який хотів налити вино у фужери. Налив по самі вінця. Вино пінилося через край, а він намагався ще долити.

— Годі, — зупинила його Олена.

— Вип’ємо, кохана, за нас, за те, що ти подарувала мені таке щастя.

— Яке? — на очі Олени несподівано навернулися сльози.

Він відповів не відразу, а якусь хвилину вдивлявся в обличчя.

— Велике щастя, Оленко. Та воно, на жаль, називається одним словом, ні, двома — справжнє кохання. Справжнє, чарівнице моя.

— Ти сьогодні дивний, Вітю, — Олена проковтнула сльози, що підкотилися до горла. — Я боюся за тебе.

— Дурненька, — посміхнувся.

— Я тобі про неземне кохання, а ти… За нас, — і першим підніс до губ келиха.

Олена теж випила. Відчула, як її тривоги кудись зникають, простягла свій фужер:

— Давай вип’ємо ще.

— Давай, — Віктор Сергійович знову першим випив. Потім підвівся, підійшов до музикантів, щось їм сказав, витяг із кишені гроші й поклав одному в долоню. У залі відразу повеселішало — музиканти заграли так, мовби до них несподівано прийшло натхнення.

— Дозволь запросити тебе на танець, — галантно уклонився і подав їй руку.

Тільки для них звучала музика, тільки вони танцювали. Віктор Сергійович нахилився до самого обличчя Олени й прошепотів:

— Знаєш, чого мені найбільше хочеться?

Олена запитливо глянула на нього.

— Чого?

— Щоб ми не тільки у цьому залі, а і в цілому світі були самі, — легенько притулив її до грудей, потім — міцніше.

— Тільки ж ми не самі, — зашарілася вона. — І мені тут з тобою так хороше.

— Правда? — зрадів. — Але ж ти дозволиш мені цілувати кохані очі, оці губи, — й несподівано для жінки поцілував її довгим поцілунком. Провів до столу і знову налив у фужери.

Олена тонула в чоловічій любові й ніжності, такій відвертій і такій відкритій.

Він ніколи так багато не посміхався, ніколи так часто і подовгу не зупиняв на Олені свій погляд. Запрошував на танець ще і ще, обнімав і цілував прямо на людях, яких із кожною годиною ставало більше.

— Поїдемо вже? — запитав, коли за вікном повністю стемніло. — Тільки давай купимо дітям гостинців.

Виїхали за місто, несподівано Віктор Сергійович зупинив автомобіль.

— Оленко, я хочу любити тебе. Ще хоча б годину.

Захмеліла, вона сама потяглася назустріч його бажанню. Сама зняла з нього піджак, розстебнула ґудзики на сорочці й почала цілувати. З чоловічих грудей вирвався приглушений стогін, і він обняв її так міцно, немов хотів задушити у