Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

— Ти ходила у райком? — Віктор Сергійович вражено глянув на дружину. — Ти ходила у райком? Таню…

— Ходила, і не тільки ходила. Він тебе поставить на місце, а не те — попрощаєшся з партквитком. Це не я кажу, це він сказав, — говорила твердо, та підборіддя зрадливо тремтіло. — Не думай, я ту лярву теж на місце поставлю. Я батькові й брату подзвонила — вони приїдуть на днях, — глянула у поблідле чоловікове обличчя, — а ти думав як? Думав, я просто так тій відьмі віддам свого чоловіка? Вона матиме справу не тільки зі мною, а й з моїм братом, а той потягає по селу за довгі патли.

— Тетяно, ти при своєму розумі? — Віктор Сергійович підвівся з дивана, підійшов до дружини. — Ти думаєш, про що говориш? Я тобі не дозволю зачіпати її, не дозволю, — промовив, іще більше змінившись на обличчі. — І не варто переступати межу…

— Ніби я у тебе питатиму, — дружина засміялася йому в обличчя, недобре засміялася. — Ти у мене питаєшся, коли їздиш до неї ночами? До речі, машину більше не тронь, то мій батько купував, і не для того, щоб його дорогий зятьок по б…x їздив.

Він ударив її. По обличчю. Уперше в житті. Потім із жахом дивився в очі, повні ненависті, й відчував себе злочинцем.

— Таню, пробач, я не хотів. Давай з тобою поговоримо, по-людськи, — взяв її за руку, але дружина з силою вирвала.

— Я тобі цього ніколи не подарую! І їй! Та не надійся, що відступлюсь.

— Таню, я не зможу з тобою жити, — Віктор Сергійович дивився на дружину винувато. — Я іншу люблю.

— Люби кого хочеш, але живи вдома! — закричала, та голос зрадив її, і вона заплакала, безсило опустилася на диван. — Я, може, теж люблю тебе. А ви удвох топчете мою любов, дев’ятнадцять років подружнього життя. Як ти думаєш — спиться мені, коли ти з нею любишся? Ти не думав, як воно мені? Не думав? А як буде нашій дитині, коли її татко рідну доньку на байстрюків, невідомо чиїх, проміняє?!

— Тетяно…

— Що — Тетяно? Може, я неправду кажу? Ти цікавився, від кого у неї діти? Отож. Увесь район знає, одному тобі повилазило. Отямся, Вітю. То — не любов, то її відьомські штучки. Заморочила тобі голову і водить, мов бичка на мотузці. Нічого, не на ту натрапила — вона у мене ще пожаліє, що на світ народилася.

Віктор Сергійович слухав дружину і думав про те, що не знає цієї жінки. На ще й досі гарне обличчя мовби хто надів чужу маску. Та маска плакала, говорила, кривилася, але не викликала у нього ніяких почуттів. Навіть голос був чужий: то жалісливий, а то холодно-мстивий.

— Так ми з тобою далеко зайдемо, — перервав її. — Звідки уже вороття не буде.

— Я дійду, куди зможу! — крикнула затято дружина. — Хоч до самого Горбачова.

Віктор Сергійович сумно посміхнувся на ці її слова:

— І що, Горбачов примусить мене тебе любити?

— Може, любити й не примусить, але покарає, скрутить роги й тобі, і їй. Не думай, я не тільки тебе, а й її на весь район, на весь світ знеславлю. Я не дам вам жити, от побачиш! — сльози давно уже висохли, та білки очей були червоними, що додавало її погляду ненависті.

— Ти хочеш моєї смерті? — запитав тихо, дивлячись прямо у ті очі.

Жінка не відвела погляду, відповіла майже спокійно:

— Мені легше побачити тебе в труні, ніж віддати тій сучці.

На роботу Віктор Сергійович не поспішав, хоча секретарка першого вже двічі дзвонила йому, нагадувала, що той чекає. Байдуже зайшов у двоповерхове чимале приміщення. З правого боку, за дверима, на стіні висіло велике, на весь зріст, дзеркало. Глянув на себе, провів долонею по обличчю, чомусь посміхнувся, кивнув, мовби привітався сам із собою. Потім якийсь час вдивлявся у відображення, наче щось шукав у ньому. Втупився очима у свої очі й не помічав, як ті, що проходили по коридору, кидали на нього здивовані погляди.

Перший секретар райкому партії не запропонував йому сісти, а змусив стояти перед масивним полірованим столом, немов школяра, котрий провинився. Це була людина з крупними рисами обличчя, на якому особливо виділявся м’язистий, у червоних прожилках, ніс.

Надмірність у їжі й малорухомий спосіб життя зробили його тіло важким і неповоротким. І він усе більше керував районом із кабінету, сидячи у м’якому шкіряному кріслі. Любив викликати «на килим» керівників, які чимось провинилися, і замість вітання у нього все частіше звучало:

— Я сімнадцятий рік сиджу в цьому кріслі, і ще не було такого… — Але сьогодні замість звичної фрази прозвучало: — За тобою що, літака треба висилати? Довго спиш. А-а, я й забувся — це ж ти у нас погано висипаєшся, по бабах бігаєш ночами, — витягнув шию, яка обвисла на білий комірець, і аж вивищився над столом. — Ну й бігай, чорт з тобою, як воно тобі бігається. Не ти перший і не ти останній. Але роби так, щоб не йшли розмови по району і твоя жінка не голосила отут переді мною й не писала отакі петиції, — ляснув великою долонею по столу, на якому лежали папери. — А не вмієш, то підкрути хвоста і сядь, бо я за такі речі по голівці не погладжу Тебе прислали у мій район не для того, щоб авторитет партії підривав. Зв’язався з ким? Тобі що — інших баб мало? Хочеш, щоб про наш район Америка заговорила чи Європа? Другий секретар райкому, партійний ідеолог зв’язався з якоюсь шептухою, чи відьмою, чи чорт її тобі нехай знає з ким.

Віктор Сергійович несподівано посміхнувся, Павло Минович побачив ту посмішку, і його обличчя побуряковіло.

— Тобі смішно? Я тобі щось смішне кажу?

— Ні, — ще раз посміхнувся Віктор Сергійович, — просто я не думав, що ви вірите у відьом і чортів.

— Що-о? Ти ще й знущатися? — він знову витягнув шию і знову трохи підвівся за столом. — Я думав з тобою по-хорошому. Аж так… Завтра на бюро партійний квиток покладеш — я сьогодні в область доповім. У мене на це є всі підстави. За таке при Сталіні стріляли, а не те що з партії гнали, і я з тобою панькатися не буду. І її, твоє стерво, теж викличем. А там побачимо, що з нею робити.

Бліде і без того обличчя Віктора Сергійовича