Валентина Миколаївна Мастерова - Суча дочка

своїх обіймах. Олена не зойкнула, тільки відчула, як боїться відірватися від оцих грудей, тіла, подиху. Мов плющ, обвила руками шию, знайшла гарячими губами його губи.

Коли вже під’їжджали до села, він знову зупинив авто.

— Оленко, — промовив тихо. — Я до тебе через два дні приїду, а коли не приїду, повертайся сама — значить, мені добре перепало від моїх босів, — пожартував невесело. — Тобі справді було зі мною сьогодні добре?

— І вчора, і тоді, й тоді… — відповіла закохано. — Я люблю тебе, Вітю, і я така щаслива з тобою. Я буду думати про тебе.

— Не треба про мене думати, кохана. Обіцяй, хоча б ці два дні.

— Смішний ти, — Олена взяла його руку в свою. — Як я можу не думати про тебе, коли воно само думається? Хіба ти не відчуваєш, що ми навіть на відстані одне ціле?

— Як ти сказала? — перепитав. — Одне ціле? — Взяв її долоні й закрив своє обличчя.

Біля будинку Олениних батьків подав пакунок із гостинцями.

— Оленко, — зупинив її, коли вона уже хотіла вийти з машини. — Ні, нічого, йди. Йди, — повторив нетерпляче.

Він повертався додому на найнижчій швидкості. Часом на кілька хвилин зупиняв автомобіль, потім знову рушав. У райцентр приїхав, коли вже на сході починала бліднути ніч. Як тільки зайшов у свій будинок, дружина увімкнула світло, вийшла до нього у нічній сорочці.

— Я тобі казала не чіпати машину. Завтра приїде мій батько…

— Добре, Тетяно, — перебив її. — Я більше не візьму машину… твою. І добре, що батько приїде. А тепер дай мені спокій.

Пройшов до себе, зачинив двері й увімкнув світло. Довго щось писав, потім склав написане, заклеїв у конверт і знову вийшов із будинку. Повернувся, коли дружина почала збиратися на роботу. Бачив, як вона кілька разів запитливо глянула на нього, але не озвався. Знову зайшов до себе, стоячи написав на аркуші: «Ти цього хотіла». Дочекався, коли за дружиною зачинилися двері, взяв аркуш, відніс у спальню й поклав на її ліжко. З шафи свого кабінету дістав мисливську рушницю, витяг із чохла, обдивився. Пошукав патронташ, узяв патрон, зарядив рушницю. Коли пролунав постріл, нікого поблизу будинку не було, тільки невпинно дзвонив телефон.

Захмеліла від вина і любові, Олена заснула швидко. Вранці Наталка не будила її і дітям наказала, щоб у хаті поводилися тихенько. Розбудив Олену різкий поштовх у серце. Вона злякано розплющила очі, але від болю у грудях не могла поворухнутися. Перед очима попливли жовті кола. «Мабуть, учорашнє вино», — подумала, намагаючись обдурити себе, щоб не думати про інше. Прислухалася до того болю і подумки запитала себе: «Що з ним?» Та несподівано серце перестало боліти, й вона відчула у грудях і у свідомості порожнечу. «Може, то справді було вино? Не вино! Не вино!»

У цей час двері кімнати тихенько відчинилися і в них просунулася доньчина голівка.

— Мамо, ти вже не спиш? — запитала пошепки.

— Не сплю, доню, біжи до мене.

Дівчинка зраділо кинулася до матері, обняла її за шию, пригорнулася.

— А ти будеш з нами чи ми вже поїдемо?

— Поїдемо, — Олена погладила доньку по голові. — Через два дні.

— А я бабі картоплю помагала вибирати, — похвалилася дівчинка.

— А ти будеш помагати?

— Буду, хороша моя. Ось зараз встанемо, умиємося, спитаємо, чи баба дасть снідати. Як ти думаєш — дасть? — посміхнулася доньці.

— Дам, дам, — до кімнати зайшла Наталка. — А ти, безсовісна, уже тут, — докірливо глянула на онучку. — Нехай би мати поспала, так за вами, видно, поспиш.

— Ні, мамо, годі лежати. Марійка права — будемо картоплю копати.

— Мало тобі своєї роботи. Там тієї картоплі лишилося… Відпочинь трохи.

Але дочка вже підвелася з ліжка, накинула старенький халат, що завжди висів на спинці ліжка, мовби чекав на неї.

Копати картоплю Олена любила.

Ніколи не надягала гумових рукавичок — хотіла відчувати землю руками. Любила стомлено нести з городу повні корзини. Ще коли й сонечко лагідне, передосіннє, тоді й зовсім відчуваєш, як земля дихає до тебе теплом. Перший день вона і справді ні про що не думала, розмовляла з матір’ю, батьком та дітьми. Неподалік самотньо працювала Дуня, вона часто розгиналася, клала руку на спину і подовгу дивилася на дорогу.

— Любу виглядає. Про неї вже давно ні слуху ні духу. Раніше хоча б раз на три роки приїжджала, а тепер зовсім не їде і не пише. Може, у щось вляпалася, бо то така, — у голосі матері Олена вловила співчуття до сусідки, але сама не співчувала.

— Явиться, — сказала байдуже.

— Як життя трохи притисне, про матір швидко згадає.

— Може, й так, — погодилася Наталка. — Але Дуні голову ні до кого прихилити, а воно нам, старим, слово добре, і то дорого стоїть.

На другий день Олена теж часто розгиналася, дивилася на дорогу, коли чула, як вулицею проїжджала машина. І кожного разу серце завмирало, потім починало потихеньку щеміти. Під вечір вона зробилася мовчазною, і мати стурбовано запитала:

— Стомилася, дочко?

— Ні, мамо, — заспокоїла матір. — Просто їхати треба…

— Що — автобусом? — Наталка розігнулася, подивилася на дочку. — А хіба Віктор Сергійович не заїде за вами?

— Ні, мамо, не заїде, — промовила спокійно, а у самої сльози здавили горло.

— А наче ж позавчора він тебе підвозив?

— Він… — Олена замовкла.

Мати побачила, що далі розпитувати не слід, і собі замовкла.

Відчуття порожнечі не відпускало Олену, і коли пізно увечері повернулася у Вербівку. Щось не так стало у цьому світі, вона боялася думати — що? Часто підходила до телефону, але подзвонити не наважилася. Всю ніч намагалася заснути, дурила себе, що нічого особливого не трапилося і зранку в телефонній трубці почує рідний голос. У пам’яті перебирала кожну дрібницю останньої зустрічі.

— Боже мій! — нараз скрикнула вголос. — Тож він зі мною прощався.

Схопилася з ліжка, босоніж вибігла на вулицю, відчула, як, мов у лихоманці, тремтить усе тіло. Намагалася заспокоїтися, перехрестилася на чотири сторони й підняла над головою руки. Але в цю мить у хаті голосно заплакала донька.

— Мамо, де ти? Мені страшно.

Олена опустила руки, зайшла до хати.

— Я тут, — обізвалася неголосно, — спи, — і сама лягла поруч.

«Степанидо — це ти? Я відчуваю тебе, — промовила подумки. — Від чого ти мене оберігаєш? Невже все так страшно? Ти блокуєш мене, але я однак відчуваю біду, а ти не даєш мені дізнатися — яку?» Думки поволі почали плутатися, і на світанку Олена заснула.

На роботу йшла, як завжди. У кабінеті голови колгоспу вже зібралися спеціалісти й керівники на наряд. Про