Рія Тас - Вмій програвати, Рія Тас

- Сесію, як здали ? – запитує Руслан у нас.

- Ти ще й питаєш. У твоєї дівчини одні п’ятірки. Ну…, а в мене лише  дві четвірки, а решта п’ятірки.

- Тая, те що ти ленива жопа, я знаю – Рус посміхається – Але навіть не дивлячись, що є четвірки у тебе у мене і для тебе  також є подарунок. – чоловік відпускає мене та прямує до задніх дверей свого автомобіля.

- Ооо, - протягує подруга – Подарунки, я це люблю. З цього і одразу треба було починати.

До нас повертається хлопець з двома величезними букетами троянд, тільки одні білі, а інші ніжно рожеві та двома пакунками. Спочатку вітає сестру передає подарунок та рожеві квіти, а потім мені квіти та пакунок.

- Це ще не все – шепче на вухо, щоб не чула сестра.

- Досить там шепотіти. Все давайте – обіймає нас Тая з братом по черзі – Не ображай мені її! – говорить брату – А, ти бережи його! – це вже мені. Я приїду через місяць перевірю – командний тон – Бай, без мене не сумуйте. І дякую за презент я оцінила - кричить, коли прямує до свого автомобілю. Мить і її біленька машина зникає з стоянки університету.

- Руки, які холодні, замерзла? – говорить ніжно Руслан. Бере мої руки у свої ніжно тре їх , щоб швидше зігрілися – А ну швидко в автомобіль і де твоя шапка ?

- Рус, вимкни мою матусю – хмикаю та посміхаюся. Він допомогає сісти в автомобіль, обходить його та розміщується за місцем водія. Кладу квіти на заднє сидіння, а пакунок залишаю мені ж цікаво.

- Хочу до кінця дня тебе викрасти – говорить та скеровує автомобіль у бік дороги.

 - Я не проти – говорю та не приховую посмішку. З Русланом поряд я багато посміхаюся.

Руслан впевнено веде кермо, а я слідку за його вмілими рухами, божечки на це можна дивитися вічно. Щоб відволікти себе. Відкриваю той самий пакунок.

- Це ж сережки під браслет та кулон. Дякую – пищу від побаченого. На моє день народження. Тая подарила мені браслет, а Руслан з  цієї ж серії кулон, а тепер ще й сережки – Дякую, кидаюся йому на шию забуваю  що він керує автомобілем.

- Лисичка, ми зараз потрапимо в аварію.

- Дякую! – лишаю легкий дотик своїх губ на його щоці та від сідаю назад.

- Лисичко, не грай з вогнем, бо мені зараз прийдеться зробити аварійну зупинку та взяти тебе прямо тут.

- Хммм! - більше не провакую.

Ми виїхали за Київ, їдемо майже порожньою трасою. Куди не наважуюся запитати. Мене сьогодні викрали і я готова  побути у руках викрадача.

Їдемо ми ще якихось двадцять хвилин, а потім заїжджаємо у котежне місто закритого типу, Руслан показує перепустку охороні і ми проїжджаємо вперед. Оглядаюся. Тут все ще на етапі забудування. Будинки всі як з картинки, великий парк, якій засаджений молодими деревами, дитячий майданчик у процесі будівництва, озеро. Я б назвала це райським містечком.

- Чий це будинок?

Ми заїжджаємо у двір з одного будинків нас тут також пропускає охорона. Все ще у процесі будівництва, але вже дуже гарно.

- Мій! – кліпаю – Ходімо покажу все тобі!

Я ще досі в щоці, Руслан відкриває для мене двері автомобіля, подає свою руку та допомогає вийти. Ми йдемо по бруківці, яка очищена від снігу. Підходимо до дверей. Руслан відчиняє їх та пропускає мене вперед. Я ніби на паузі, всі мої дії такі повільні. А від чоловіка так і віє впевненістю, його руки чіткі та ніби відресеровані. Він допомогає мені розтягтися. Бере за руку та веде в глиб будинку. Заходимо у майбутню вітальну, тут ще немає меблів, все накрито будівельної плівкою, але мої очі привертає увага панорамних вікна позаду, яких неймовірний вид на природу та ще молодий сад. Біжу у бік вікна. 

- Рус, тут дуже гарно – говорю у тишу, але відчуваю, що чоловік наближається до мене. Його руки лягають мені на талію, а потім пробиваються до живота. Так би і стояла вічність.

- Лисичко, ти проникла під шкіру, розмалювала моє життя яскравими фарба. Ти - моя найбільша радість і найвища мрія. З тобою кожен день стає особливим. Дозволь мені зробити тебе найщасливішою жінкою на світі. Вийдеш за мене? – здається я не дихаю, лише серце б’є так, що зараз вискочить з грудей, його биття чую не лише я. Обертаюся. Руслан стоїть перед мною на одному колі та тримає червону оксамитову коробочку з каблучкою у середині.

- Руслан,… - підбираю слова.

- Олю… - перебиваю тепер, я бо бачу , що чоловік не вірно мене зрозумів.

- Руслане, я готова стати твоєю дружиною, але не зараз через декілька років. Я і так вже вся твоя.

- Моя назавжди! І я це розумію, просто прийми цю каблучку та дай мені відповідь, а в ГАЦС я тебе і так затягну.

-  Спробуй! – посміхаюся.

- Ніколи не сумнівайся у мені! Моя і тільки, моя!

- Твоя! - простягаю свою руку на якій через секунду світиться вже діамант, а я разом з ним ще яскравіше.

Губи Руслана впиваються в мої. З таким напором, що ноги підкошує, від передчуття він підхоплює мене за сідниці та несе на другий поверх. Я не встигаю роздивитися інтер’єр будинку. Це найменше, що мене цікавить. Ми так і підіймаємося не розриваючи поцілунок. Заходимо до однієї з кімнат. Оглядаюся. Кімната повністю зроблене. Світлий паркет у тон стіни. Крім ліжка тут ніяких меблів немає. Ми зриває один з одного одяг. Мої пальці обпікає, коли торкаюся  тіла Руслана. Я палаю, згораю від бажання. Ми збуджені. Не помічаю, як швидко одяг зникає, як тіло горить. Ми сплітаємося в одне ціле, єдине, назавжди. Дихаю важко, тіло б’є у конвульсіях, дивлюся на білу стелю, Руслан поряд а мені так добре. Тиша, яка не гнітить.

- Звідки, ти дізнався розмір мого пальця? Що так вдало підібрав перстень? – підіймаю руку та дивлюся на свій безіменний пальчик, посміхаюся.

- Сестра! - говорить спокійно.

- Тая, вона все знала і мовчала?

- Так, сам здивований, як вона витримала стільки часу та змовчала.

- Скільки часу?

- Два тижні! - ого не схоже це на подругу. 

- А будинок, ти давно його купив?