Ерін Хантер - Здіймається буря

вітаючись. Вогнесерд же спинився на вході. Лишайник весь обгорів, і камінь був чорний від сажі. Кіт тихо нявкнув і зайшов усередину. Без захисту лишайника туди проникало і сонячне світло, і вітер, тож Синьозірка відтягнула своє гніздо у тінь, у глиб печери.

Поруч із провідницею, що скрутилася клубочком, сиділа Попелюшка і намагалася переконати її з’їсти купку трав.

— Від них тобі покращає, — переконувала молода кицька.

— Зі мною все чудово, — відрубала Синьозірка, втупившись у піщану підлогу.

— Тоді я залишу їх тут. Може, ти захочеш з’їсти пізніше.

Попелюшка підвелася і нетвердо пошкандибала до виходу.

— Як вона? — прошепотів Вогнесерд.

— Уперта, — відповіла новачка і вийшла з кубла.

Вогнесерд обережно підійшов до старої провідниці. Зараз вона здавалася йому незнайомкою, замкнутою у світі страху й підозри, направлених не на Тигрокігтя, а на їхніх предків із Зоряного Клану.

— Синьозірко, — почав він, схиливши голову. — Сьогодні Зборище. Ти вирішила, хто піде?

— Зборище? — з огидою перепитала провідниця. — Сам вирішуй, кого взяти. Я не йду. У мене більше немає причин шанувати Зореклан.

Раптом крізь відкритий прохід увірвався подув вітру, що приніс хмару попелу. Останні слова Синьозірки перервалися вибухом кашлю. Вогнесерд тривожно дивився, як судоми стрясають її тендітне тіло. Синьозірка була провідницею Клану! Це ж вона розказала йому про Зоре клан і про те, як духи предків наглядають за лісом. Вогнесерд не міг уявити, що Синьозірка відмовляється від віри, на якій досі трималося її життя.

— Ти… ти не мусиш вшановувати Зореклан, — зрештою вимовив він. — Просто прийди представити свій власний Клан. Їм зараз потрібна твоя підтримка.

Синьозірка глянула на нього.

— Колись підтримка була потрібна моїм кошенятам, але я віддала їх іншому Кланові, — прошепотіла вона. — А чому? Бо Зореклан сказав, що в мене інша доля. То це така моя доля? Потерпіти напад зрадників? Спостерігати, як помирає мій Клан? Зореклан помилився. Воно не було того варте.

У Вогнесерда кров застигла в жилах. Він розвернувся і сліпо покрокував геть із кубла. На чатах Довгохвоста замінила Піскошторма. Воєвода з надією глянув на руду войовницю, але вона явно не пробачила йому жорстокі слова. Тож коли він проходив повз, мовчки втупилася у власні лапки.

Від таких обставин Вогнесердові було не по собі. Раптом він помітив Білошторма, який повертався до табору з полуденного патруля. Воєвода привітався помахом хвоста, і вояк попрямував до нього.

— Синьозірці сьогодні недобре, вона не піде на Зборище, — нявкнув Вогнесерд, коли Білошторм підійшов ближче.

Білий вояк похитав головою так, ніби ця новина його зовсім не здивувала.

— Були часи, коли ніщо не могло завадити Синьозірці потрапити на Зборище, — тихо сказав він.

— Ми все одно повинні піти, — наполягав Вогнесерд. — Потрібно попередити про Тигрокігтя. Його банда є загрозою для всіх Кланів.

Білошторм кивнув.

— Гадаю, можна сказати, що Синьозірка занедужала, — запропонував він. — Але ж ми накличемо біду, якщо інші Клани прознають, що наша провідниця заслабла.

— Якщо ми не підемо взагалі, буде ще гірше, — зауважив Вогнесерд. — Клани дізнаються про пожежу. Ми мусимо зібратися з усіма силами і показатися їм.

— Вітряний Клан все ще очевидно вороже налаштований, — погодився Білошторм.

— Ага, і те, що ми з Піскоштормою і Хмаролапом перемогли їхніх вояків на їхній території, мало допоможе, — визнав воєвода. — І треба ще подумати про Річковий Клан.

Білошторм зацікавлено глянув на нього.

— Але ж вони дали нам притулок після пожежі.

— Знаю, — відповів Вогнесерд. — Та не можу позбутися думки, що Леопардошубка захоче чогось на обмін.

— Нам нічого віддавати.

— У нас є Сонячні Скелі, — відповів Вогнесерд. — Річковий Клан не приховує своєї зацікавленості у цій частині лісу, а нам зараз як ніколи потрібен кожен клаптик території, аби прогодуватися.

— Принаймні Тіньовий Клан ослаблений хворобою, — нявкнув Білошторм. — Хоча б від них деякий час можна не сподіватися нападу.

— Так, — погодився воєвода, відчуваючи провину за те, що вони полегшують собі долю за рахунок страждань іншого Клану. — Зрештою, новини про Тигрокігтя можуть зіграти нам на лапу.

Білошторм спантеличено глянув на нього, а Вогнесерд продовжив:

— Якщо я зможу переконати інші Клани, що для них він також становить загрозу, то вони кинуть усі свої сили на захист власних кордонів.

Білошторм поволі кивнув.

— Це може бути для нас найкращим виходом, аби вберегти свої землі, поки станемо на лапи. Ти маєш рацію, Вогнесерде. Ми мусимо прийти на Зборище, хоч Синьозірка й не зможе піти з нами.

Вояк пильно глянув Вогнесердові в очі, і той уже знав, що вони думають про те саме. Синьозірка змогла би піти, якби мала бажання.

* * *

Після заходу сонця коти почали розбирати свіжину з тієї скромної купки, що вони назносили. Вогнесерд повечеряв дрібненькою землерийкою, яку відніс до свого кущика кропиви і проковтнув за мить. Клан уже кілька днів нормально не наїдався. Живність поверталася до лісу дуже повільно, і Вогнесерд знав, що треба слідкувати за тим, скільки здобичі вони полюють. Потрібно дати лісу час наповнитися знову.

Коли коти закінчили свою нехитру трапезу, воєвода скочив на лапи і покрокував через галявину. Він відчував на собі погляди Клану, коли підійшов до Високого Каменю й заскочив на нього. Не було потреби скликати котів — вони самі зібралися навколо нього в сутінках.

— Синьозірка на Зборище не піде, — оголосив Вогнесерд.

У натовпі пролунав тривожний нявкіт, і воєвода побачив Білошторма, який заспокоював і втихомирював котів. Що саме знав Клан про психічний стан провідниці? У Річковому таборі вони об’єдналися, аби захистити Синьозірку від ворожих очей. Але тут, на власному терені, її слабкість лякала їх і робила вразливими.

Кошеня Тигрокігтя сиділо біля входу до ясел і дивилося на Високий Камінь своїми великими зацікавленими очима. На якусь мить Вогнесерд піддався гіпнотичному ефекту жовтих очей малюка, і підступна фігура Тигрокігтя почала закрадатися в його думки.

— Це означає, що Громовий Клан не буде на цьому Зборищі? — його привів до тями голос Темносмуга, який протиснувся вперед. — Зрештою, що може Клан без провідника?

Вогнесердові здалося, що він помітив у погляді смуганя недобру іскру.

— Громовий Клан піде сьогодні до Чотиридерева, — нявкнув воєвода. — Ми повинні показати іншим Кланам, що ми сильні, незважаючи на пожежу.

Коти закивали, погоджуючись. Новаки нервово перебирали лапами та із захватом дивилися одне на одного. Вони були ще надто малі, аби зрозуміти, наскільки це відповідально — відвідати Зборище без провідниці. До того ж їх відволікали думки про те, хто з них піде з вояками.

— Ми не повинні виказати слабкості заради Синьозірки і заради цілого Клану! — провадив Вогнесерд. — Запам’ятайте: ми — Громовий Клан!

Він