Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Зрештою, під ранок, мені вдалося заснути, але сон був поверхневий і неспокійний.

Коли я прокинулась, сонячного світла не було — небо затягнули густі сірі хмари, що обіцяли дощ. Літо остаточно закінчилося, і разом із ним завершилась частина мого життя. Я відчувала важкість на душі. Невиспана, я ледве змусила себе встати з ліжка. Після душу я деякий час просто стояла перед дзеркалом, розглядаючи своє відображення. Обличчя було втомленим, очі — сумними.

Приготувавши собі каву, я сіла біля вікна, спостерігаючи, як вітер ганяє листя по тротуару. Глибока тиша і мої думки розривали внутрішній спокій. Я неквапливо пила каву, намагаючись зібратися з силами на новий робочий день. Але настрій був такий же похмурий, як і небо за вікном. Здавалося, що мене оточувала якась невидима завіса тривоги.

Нарешті, я вирушила на роботу. Дорога до офісу була спокійною, хоча хмари так і не розсіялися. Я відчувала наближення дощу і подумки порівнювала свій настрій із цією атмосферою: важкий, загрозливий, але ще без розрядки. Коли я дісталася офісу, я машинально підійшла до кабінету Дениса, хоча розуміла, що його там не буде. Відкрила двері, і побачила порожнє робоче місце.

Серце стиснулося від суму. Я так скучила за ним. За його присутністю, за його впевненістю і теплом. Навіть тут, в офісі, його відсутність була помітною, і я почувалася самотньою в цьому великому просторі.

Наступні кілька днів пройшли як в тумані. Я занурилася в роботу, намагаючись відволіктися від важких думок і тривог. Здавалося, що кожна дрібниця займала більше часу, ніж зазвичай, але це було навіть на краще — хоч так я могла уникнути нав'язливих роздумів про все, що відбувалося в моєму житті.

Робота стала своєрідним рятівним колом. Монотонні завдання, численні звіти, телефонні дзвінки — все це допомагало хоч на мить відволіктись від болючих питань. Я весь час намагалася не думати про Дениса, хоча кожен його дзвінок розбивав мою рівновагу. Його голос, теплий і турботливий, на мить дарував мені спокій, але після кожної розмови мені ставало ще важче.

Тиждень добігав кінця. Я працювала до пізнього вечора, намагаючись завершити всі завдання. Несподівано, коли вже збиралася додому, мені прийшла думка, що я давно не бачила маму. Ще кілька днів тому вона була всюди — мені здавалося, що я не можу зробити й кроку без того, щоб не наткнутися на її присутність. А тепер… ні дзвінка, ні випадкової зустрічі в офісі.

Ця думка почала мене насторожувати. Щось було не так. Чому раптом вона зникла з мого поля зору? Це було не схоже на неї. Її вперта натура не дозволила б так легко здатися.

Я провела рукою по столу, нервово кусаючи губу. Можливо, це затишшя перед бурею?