Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 39

Оксен.

Притискаю Цвітану до себе, адже так несподівано земля йде з-під моїх ніг. Боюся впасти. Не знаю, скільки часу ми витаємо у невагомості, як раптом нас наче викидає з цієї темної гущі. Я ледь втримуюся на ногах, але дівчину не відпускаю. Змушений закрити очі, бо їх разить голубий дим.

Відчуваю, як дівчина притискається до мене, з цього розумію, що вона дуже боїться.

Відкриваю очі, і мимоволі посміхаюся, адже дівчина нагадує налякане кошеня, що тремтить від страху.

— Цвітано, ми, здається у своєму часі. — у пів тону кидаю.

Дівчина повільно підіймає повіки, і не сміло оглядає все довкола. А тоді глянувши на мене, на емоціях просить.

— Відпусти! Ми в дома! Он мій рюкзак. Я його тут залишила, коли йшла зі султаном.

Я опускаю дівчину, але не відпускаю з обіймів. Не хочу відпускати. Цвітана робить спробу звільнитися, але коли розуміє, що я її не відпускаю, розгублено заглядає в мої очі.

— Оксене, пусти, — зірвано шепоче, а волошкові очі так відверто дивляться на мене.

Я вперто не хочу відпускати це дівчисько, бо мене мучать її слова.

— Цвітано, це правда? Те, що ти сказала султану? У тебе справді хтось є?

Помічаю, як дівчина нервово ковтає, й збентежено дивиться на мене кілька хвилин.

— Яке це має значення? — надто холодно цікавиться красуня.

— Для мене має, — цілком серйозно запевняю я.

— Оксене, відпусти. — схвильовано просить дівчина, а за мить наказує. — І прошу, не починай. Давай краще забиратися звідси.

Я наче не чую, дивлюся в очі дівчини. Моє серце калатає у грудях так, що здається відлунюється у стінах підземелля.

— Цвітано, куди ми підемо? На дворі ніч?!! Та й навряд чи у нас вийде покинути підземелля, його ж на ніч замикають...

— Оксене, відпусти! — суворо наказує дівчина, а в її голосі чітко чую страх.

Зітхаю та відпускаю дівчину, а вона одразу йде до рюкзака. Схопивши його закидає собі на плечі. І зупинившись на відстані, просить.

— Ходімо.

Я примружившись дивлюся на неї. Мені її байдужість аж ніяк не подобається. Але поки вирішую витримати паузу. Ми обоє пережили стрес, і нам потрібно перепочити.

Роблю крок, й беру дівчину за руку. Одразу відчуваю приємне поколювання на шкірі. На мить закриваю очі, адже насолоджуюся доторком до неї. Тільки не розумію, її категоричності.

Разом йдемо у голубий дим, який здається нескінченим. Я ж відчуваю, як Цвітана міцніше стискає мою руку, тому притягую її до себе ближче. Отак йдемо доти, доки дим нарешті не закінчується.

— Ми в підземеллі! — на емоціях промовляє дівчина, і намагається забрати свою руку з моєї руки. — Але тут дуже холодно...

Я відчуваю, як вона здригається, тому пригортаю дівчину до себе.

— Цвітано, нам потрібно триматися разом, а, то до рання обоє цокотітимемо зубами.

— Пусти, Оксене, в мене в рюкзаку є плед. Він тонкий, але в нього можна закутатися. А ще я маю, воду і ліхтарик. — тремтить дівчина.

Я не охоче відпускаю Цвітану, а вона одразу скидає з плечей немалий рюкзак. Опускаючись на коліна, починає нишпорити у ньому. Від голубого диму у тунелі досить видно. Дівчина повільно виймає з рюкзака змотаний плед, ліхтарик, воду та телефон.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍