Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 40

Оксен.

 Залишивши все, дівчина з телефоном підіймається.

— Уявляєш, телефон іще не сів... — здивовано промовляє цвітана, і підіймає погляд на мене.

Я посміхаюся. Вона неймовірна. Її чорне волосся заплетене у довжелезну косу, так личить їй. Милуюся її вродою, і все навколо перестає існувати.

— Оксене! — обурено кличе мене дівчина. — Припини витріщатися. — опустивши погляд вона зітхає, та невдоволено додає. — Тут уже султана немає, відповідно немає потреби... — дівчина замовкає, і знову переводить погляд на екран телефона. А тоді повернувшись до мене спиною, крокує вздовж голубого диму.

— Немає потреби в чому? — кидаю невдоволено їй навздогін.

— Потреби захищати мене від султана. Відповідно, не потрібно вдавати, наче ти запав на мене. — фиркає дівчина не обертаючись.

— Вдавати?!! — розлючено шиплю я, і рушаю за дівчиною. Обійшовши її, зупиняюся перед нею, й заявляю. — Цвітано, ти шалено подобаєшся мені.

Дівчина перестає тицяти у телефоні. Кілька секунд просто дивиться на екран, а тоді повільно підіймає погляд на мене.

— Класний прикол, Оксене! Я розумію, що зараз ти керуєшся емоціями, але я прошу тебе, не варто нести ахінею. — дівчина облизує губи, і зітхнувши додає. — Оксене, без образ. Ідучи сюди ти ж точно мав якщо не сім’ю, то стосунки. Тобі тридцять два... Ти відомий бізнесмен, і...

— І, що? — нервово цікавлюся я.

— І, то..! — фиркає дівчина. Вона забравши телефон від обличчя, відверто заглядає в мої очі. — Оксене, я прошу тебе, охолонь! Заспокойся! І молю припини ліпити дурниці. У нас спільна справа. Проєкт. Називай це як хочеш, і прошу не плутай з особистим... — дівчина нервово ковтає й продовжує. — Коли все закінчиться, кожен з нас залишиться при своїх інтересах. Ти отримаєш скарби султана Махмеда IV, а я матиму повно інформації для написання не те, що статті, а цілої книги.

Я шокований такою заявою. Не вірю, що їй байдуже до мене, але ж поки мовчу. Якщо чесно, не люблю багато говорити. Лише примружившись питаю.

— Невже наша співпраця, стане на заваді нашим стосункам?

Дівчина важко зітхає, й на мить закриває очі. А тоді закусивши нижню губу, з хвилину дивиться на мене.

— Оксене, ти хочеш, аби я тобі допомагала?

— Ти зобов’язана! — сухо заявляю ігноруючи її запитання.

— Я нікому, нічого не зобов’язана, Оксене. А якщо дійматимеш, я просто втечу, і заховаюся так, що не знайдеш. — з погрозою заявляє дівчина, чим виводить мене зі себе.

— А як же обіцянка султану? — не витримую, бо нерви здають.

— Якщо я втечу, то перед ним звітуватимеш ти, — відмахується Цвітана, й оминувши мене йде до рюкзака.

Я набираю повні легені повітря, й важко зітхаю. Дивуюся впертості цієї красуні. Пригадую слова султана, і розумію, що він мав рацію, коли казав, що мені теж не пощастить з цією красунею. Але я на відміну від свого предка, маю більше шансів, я живий, і вона у моєму часі.

— Отже, лише ділові стосунки?!! — кидаю у спину дівчині.

— Тільки ділові, Оксене! — запевняє дівчина впевнено дивлячись мені в очі.

— Ти з усіма така, чи тільки зі мною? — не витримавши питаю.

— З усіма, хто вважає, що може вирішувати щось за мене. — зухвало відповідає Цвітана, і заходиться складати все у рюкзак.

Я зітхаю, вирішую, що поки прийму її правила, а далі діятиму за своїми. Підходжу ближче, й зупиняюся поруч.

— Навіщо, ти заховала телефон. Давай подивимось, що змінилося, доки тебе не було...

Дівчина збентежено дивиться на мене, і все ж виймає телефон.

— Я боюся ритися у новинах. А раптом дізнаюся, що мене вже, як і тебе немає в живих...

— Припини, Цвітано! Скільки тебе не було у нашому часі?

— Десять днів, — розгублено відповідає дівчина.

— Можна телефон?

Цвітана простягає мені гаджет. Я ж взявши його дивуюся, адже сімки вимкнені, але пристрій підключений до тутешнього Wi-Fi.

— Можна подивитися новини?

Цвітана стинає плечима, й тихо кидає.

— Можна.

Вона підіймає плед, і розмотавши його кутається у нього. Я ж одразу притягую дівчину до себе, і коли вона великими синіми очима заглядає мені в очі, кидаю.

— Не хмурся, красуне. Мені теж холодно. Чи ти хочеш, аби я теж цокотів зубами?

— Ні. — лише розгублено видавлює дівчина.

— От і чудово! Тож цієї ночі, твої умови не діють. Ми мусимо до ранку сидіти в обіймах одне одного, аби завтра ще цілий день не здригатися від холоду.

— Але ти поводитимешся пристойно! — одразу наказує дівчина.

Я ж не втримую посмішку, мене вабить її серйозність, але я чемно погоджуюся.

— Обов’язково!

Ми вирішуємо нікуди не йти, а зачекати до рання тут, тим більше, що до ранку не так вже й далеко. На годиннику телефона, 03:48.

Вмощуємося в одному кутку. Я обіймаю дівчину, і насолоджуюся цими обіймами. Хоч вони вимушені, але мені байдуже. Цвітана гортає стрічку місцевих новин, і ми дізнаємося, що все тихо та спокійно. У фортеці ніхто не зникав.

Дівчина розповідає мені, про повідомлення, яке відправила Алефтині перед походом у портал, а також розповідає свої пригоди у тунелі, та знайомство зі султаном. Доки не засинає у моїх руках. Я втомлений, але щасливий, що нарешті вдома та поруч з цією дівчиною. Дивуюся, яка ж вона капризна.

Тож треба, який характер, — ділові стосунки?!!

Вона довго думала над цим?

Я ж ніколи, й нізащо не погоджуся на її пропозицію.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍