Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Цвітана.

Тиждень потому.

Мій вихідний зіпсував чийсь ранній візит. І настирливий дверний дзвінок.

Я накинувши пеньюар, сонно йду до дверей. Очі ледь відкриті, я ще по суті сплю та міркую.

Брат зі сім’єю на відпочинку, з подругами по роботі я не спілкуюся, вірніше вони мене знати не хочуть. Батьки за кордоном, і теж ображені на мене. Отже, тим хто міг мене потурбувати, залишається сусідка Белла.

Напевно знову каву забула купити...

Важко зітхаю та не дивлячись у дверне вічко прочиняю двері. Я часто кліпаю, і здається моментально прокидаюся. Переді мною стоїть кремезний високий чоловік з букетом в руках, одягнений у чорний костюм та таку ж сорочку. Я нервово ковтаю, бо це Оксен.

Поняття не маю, як він мене знайшов. Я ж навіть сімку змінила.

— Привіт, Цвітано! — красивим тембром свого голосу вітається чоловік, і не чекаючи доки я його покличу, сам проходить у помешкання.

Я лише розгублено кліпаю, бо спантеличена та вражена його появою. Відчуваю як серце калатає у грудях, а тіло проймає тремор.

Оксен зачинивши двері, вручає мені квіти. Я ж беру букет, і відчуваю як мої руки тремтять.

— Дякую! Але, Оксене, як ти мене знайшов? — розгублено цікавлюся.

— Повір, Цвітано, це було не складно. — чоловік робить крок на зустріч, надто відверто дивлячись на мене. — Вибач, раніше я приїхати не міг. Був вимушений владнати всі формальності.

Я спантеличена його появою та словами, лише розгублено кліпаю, а Сафін зробивши іще один крок, обіймає мене. Чим змушує шаленіти від надмірних емоцій, та почуттів.

— Оксене! — хрипко кличу я чоловіка.

— Не бунтуй, квітко, — красивим баритоном наказує Сафін. — Невже ти гадала, що якщо втечеш від мене, то я тебе не знайду. Як бачиш, знайшов. — голос Оксена такий впевнений, що в мене аж мороз по шкірі від його впевненості. — Ти потрібна мені, квітко! Я кохаю тебе, моя красуне. — чоловік зволожує вуста та продовжує. — Спочатку я сміявся зі закоханого султана, а коли побачив тебе, сам закохався одразу. — чорні очі пильно дивляться на мене, що аж тіло тріпоче від цього погляду. А Сафін додає. — Ти можеш заперечувати все, протестувати, але я відчуваю, що ти закохалася у мене, так само сильно та палко, як і я у тебе.

В мене перехоплює подих. Бракує слів, бракує повітря, я вся на емоціях.

— Оксене... — я гублюся та шаленію. Відчуваю як тремтять руки, від надмірних емоцій. Не хочу більше перечити собі, тому дозволяю почуттям проявити себе. — Я теж тебе...

Договорити не вдається, бо чоловік впивається в мої вуста гарячим поцілунком. Я зажмурюю очі, і забувши про все на світі, тону у солодкій пристрасті. Шаленію від того, що обійми Оксена стають міцнішими, а поцілунок палкішим.

Раптом Сафін обриває поцілунок, і доки я отямлююся, він простягає мені оксамитову чорну скриньку.

— Цвітано, виходь за мене!

Я приголомшена його пропозицією. Серце ледь не вискакує з грудей, а чоловік додає.

— Я хочу бачити тебе поруч зі собою, до кінця своїх днів...

— Оксене, я... — замовкаю нервово ковтаючи. Бо мені не те, що говорити, дихати важко.

— Цвітано, ти згодна?

Запитання Сафіна надто відверте. Я боюся погодитися, і відмовляти теж не маю бажання. Ще кілька секунд мовчу, а тоді таки шепочу.

— Так!

Оксен на мить випускає мене з обіймів, а вже за кілька секунд на моєму пальчику виблискує золота каблучка.

— Я шалено кохаю тебе, моя квітко! — відверто заглядаючи мені в очі, щиро зізнається чоловік, і знову цілує мене гарячим вимогливим поцілунком.

Я шаленію в його обіймах. Божеволію від його спонтанності, і нарешті щиро зізнаюся собі, що закохалася у нього ще на фото. Тільки боялася признатися навіть собі у цьому, та відкрити своє серце почуттям.

Кінець