Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 38

Цвітана.

Я за наказом мага зажмурюю міцно очі, і вже за хвилину, кладу важку голову на плече Оксена. В цей момент відчуваю, як його обійми стають міцнішими, а крізь мене проходить потужна енергія. Навіть сильніша, ніж та яку я відчувала поруч з Султаном. Я відчуваю, як поміж нас з Оксеном проходить струм.

Можливо, це через той обряд, що проводить Халіф. Моє серце шалено колотиться, а дихання збивається внівець. І я раптом розумію, що обряд мага тут ні до чого. Ці відчуття у моєму тілі з’являлися завжди, коли Оксен опинявся поруч, тільки вони не були такими вираженими та гострими.

Мене охоплює дрібне тремтіння та мені стає дуже душно. Щось цей обряд мага затягується.

Проходить іще доволі багато часу, як Халіф кличе нас. Я видихаю, і хочу звільнитися з обіймів Оксена, але він не відпускає мене.

— Досить обійматися! — суворо наказує Махмед. — Вам пора йти!

Сафін нарешті відпускає мене, і я полегшено видихаю. Але трепет меншим не стає. Переводжу збентежений погляд на султана, який не зводить суворого погляду зі свого нащадка. Пауза затягується. Вона солідно лоскоче мою нервову систему. Серце знову гуде у грудях, але тепер від страху. Боюся, що султан не захоче нас відпустити.

— Не забудьте, за чим ви повертаєтеся у свій час. Спочатку виконаєте моє доручення, а тоді вже робіть, що хочете. — чоловік замовкає, й після кількасекундної паузи, звертається до свого нащадка.

— Оксене, бережи Цвітану, бо якщо вона плакатиме через тебе... Повір, я прийду і заберу її.

Я не зовсім розумію зміст слів султана, але мені від них моторошно.

Він взагалі про, що? Ми з Оксеном різні, і я більше ніж переконана, що ми розійдемося, щойно піднімемо золото з води.

— Я тобі її не віддам! — впевнено заявляє Оксен. — Вона тільки моя!

Стоп, а це ще, що за заява? Це вони зараз про мене? Не зрозуміла? Я, що річ, аби вони мене так ділили між собою.

Мої нерви здають, і я втручаюся у цю розмову.

— Послухайте, шановні, я в курсі, що у ваших жилах тече гаряча кров. Але якщо ви зараз намагаєтеся поділити мене, то змушена вас розчарувати. Моє серце давно належить іншому чоловікові...

— Кому?

Майже одночасно перепитують чоловіки, не вигадую нічого кращого, як культурно відмазатися.

— Тому, кого я кохаю. — зухвало заявляю. — Тож припиняйте цей балаган, а, то їй богу почуваюся, як на турецькому базарі, де торгують людьми... — нервово ковтаю, і користуюся тим, що чоловіки мовчать. — Оксене, ходімо! Я хочу у свій час, — повертаюся аби піти, але чиясь сильна рука, ловить моє зап’ястя.

Налякано оглядаюся, мене тримає султан.

— Квітко, добре подумай! У тебе буде достатньо часу, аби все зрозуміти. А я чекатиму...

Мені страшно, я, здається стою, і навіть не дихаю. Слова султана відбиваються від мене, наче від стіни. Навіть в їх суть не хочу вдаватися, бо шалено хочу жити у своєму часі. І хай у ньому чоловіки не вірні.

— Султане, не плекай марних надій. — здавлено звертаюся до чоловіка, й намагаюся забрати свою руку, з його міцної руки . — Я все тобі сказала.

Здригаюся від того, що хтось ловить мою іншу руку. По тілу наче пробігає струм. Я таки висмикую свою руку з руки султана, й винувато кидаю.

— Вибач, Махмеде, нам пора.

Йду за Оксеном, який мовчки веде мене до скали. Коли ми підходимо ближче, я бачу, що великий шмат скелі дуже чорний, і рухається наче клубок диму.

Міцніше стискаю руку Оксена, і коли він у напівтемряві повертає голову до мене, розгублено шепочу.

— Мені страшно...

— Нічого не бійся, я ж буду поруч. — хрипким басом теж шепоче він.

— Я все одно боюся, — іще тихіше шепочу.

Раптом чоловік підхоплює мене на руки, я лиш збентежено обіймаю його товсту шию, а він досить впевнено питає.

— Готова?

— Готова, — ледь не по складах шепочу. Бо насправді мені дуже страшно йти у той портал.

— Все йдемо!

Чоловік досить впевнено кидає останню фразу, а я міцніше притискаюся до нього, та ще сильніше зажмурюю очі. Бо здається аж тремчу від страху.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍