Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

– Мій дім, не те місце, де раді вовкам, – каже він, зачиняючи за собою двері та прямуючи до мене абсолютно спокійно.

Він не боїться мене, я це відчуваю. Як і те, що він не людина, а перевертень. Запах у нього дивний. Не такий, як в інших, таких самих як я. Найімовірніше, він уже років двадцять не перевертався, але водночас я відчуваю, як мій звір насторожено принишк, побоюючись його.

– Хто ти, хлопчисько, і чому увірвався в мій дім? – він зупиняється навпроти мене і дивиться із засудженням і силою, так не здатен дивитися той, хто не може захистити те, що йому дорого.

– Дорогий, це він! Це той хлопчик! Відьма сказала мені, де він, і я знайшла його! – жінка сміялася і раділа, немов виграла в лотерею, не менше.

Вона повисла на шиї свого чоловіка, а їх прийомний син, запах чоловіка теж не був схожий на запах хлопця, сховався за ними.

– Він? – чоловік роздивися мене з голови до п'ят поглядом.

– Ви – та людина, яка відповість на мої запитання? – трохи байдуже запитую, але насправді для мене це важливо. Я так давно шукав відповідь, чому все так сталося саме зі мною, але не находив.

– Марго, люба, візьми Діму, і з'їздіть у магазин, – він скосив погляд за мою спину, – стіл купите.

– Але, дорогий, –  вона спробувала сказати щось іще, але шмаркач потягнув її за собою. Вони швидко зібралися і поїхали, залишивши нас наодинці.

– Хто ви? – почав розпитувати його.

– Моє ім'я Михайло Демянів, я найстаріший вовк на території цієї країни, – представився чоловік нейтральним голосом. –  А хто ти?

І справді, в його сіро-зелених очах читається якась мудрість, що притаманна виключно людям похилого віку. Він якійсь дивний, хоча його дружина така сама.

– Я? А мені здалося, ви й так знаєте, хто я, – не зміг утриматися від іронічної усмішки.

– Не те щоб я не здогадуюся, – у його голосі не було жодної емоції. – Вже років п'ять ходять чутки про білого альфу-одинака. Одинаки в наших лавах самі по собі рідкість, а тим більше з білим забарвленням шерсті. Вже не кажучи про те, що більшість перевертнів, хто вирішив роздобути таку родзинку до себе в зграю, так і не повернулися.

– Тоді чому ви називаєте мене альфою? Може я бета? – мої знання в цьому плані мізерні, ті перевертні, що приходили за мною, не любили базікати перед смертю.

– Тобі ніхто не пояснив? – у нього піднялись брови, він явно не грає здивування. – Цікаво. Ходімо, присядемо в моєму кабінеті, Марго все ще не обставила його на свій смак, тому я бажаю находитись більшість часу в ньому, а не тут.

Чоловік усміхнувся, згадуючи дружину, і повів мене за собою сходами на другий поверх. Смаки в цієї жінки справді жахливі, крім кухні, всі меблі красиві, але не практичні. Ми пішли коридором, а потім увійшли в невеликий кабінет. Тут меблі й стиль відрізнявся від решти в будинку. Мені запропонували присісти в шкіряне крісло, і я розташувався навпроти чоловіка. Нас розділяв лише письмовий стіл, на кутку якого лежала стопка паперів. Чомусь згадалося, що багато років тому в моєму домі, в кабінеті батька, був схожий стіл. Він також викликав мене до себе, якщо я робив проступки. Я ставив руки на дерев'яну поверхню, батько знімав ремінь із важкою пряжкою у формі лев'ячої голови й бив, бив, бив...

Здригнувся від спогадів, я так давно забув про це, навіть не звертав уваги на шрами. Стиснув руки в кулаки, а потім сховав їх у кишені штанів. На спині виступив піт, мені здається, я навіть пригадав той страх, який викликали в мене всього лише одні двері в той злощасний кабінет.

– З тобою все гаразд? – чоловік хмуриться, але дивиться співчутливо. Тільки киваю, поки не можу говорити, спогади вирують у мені, але я глушу їх.

– Скільки тобі років? Ти виглядаєш набагато молодшим, ніж я припускав, – його голос спокійний, чоловік не намагається вимагати від мене щось, просто розмовляє.

Уперше розумію, як мало останнім часом говорив з іншими людьми, навіть тітка з дня смерті дядька говорила зі мною менше, ніж цей чоловік. Хоча спілкування ніколи й не було моєю улюбленим заняттям, та я особливо його й не потребував, раніше принаймні. Можливо, вся справа в дядьку, адже після його смерті в мене не залишилося нікого рідного, окрім тітки звичайно.

– Яка різниця, хіба вік має якесь значення для вовків? – трохи посміхаюся, але мені насправді не смішно. Коли інші прийшли за мною, їм було начхати, що мені всього лише чотирнадцять.

– Усі ми не тільки вовки, а й люди, шкода, але багато хто з нас про це забуває, – він із дивним поглядом подивився у вікно. – Скільки тобі було років, коли ти перейшов?

– Що зробив? – перепитав, не розуміючи.

– Ти й цього не знаєш? – чоловік підняв брови в подиві. – Невже поруч із тобою не було батьків, або далеких родичів-перевертнів? Хтось же мав знати про те, що ти народився вовком.

– Народився? Хіба я народився з цією тварюкою всередині? – навіть трохи підводжуся в кріслі, не вірячи його словам.

Чоловік дивиться на мене дивно, ніби вивчає під мікроскопом.

– Скільки тобі було років, коли ти вперше перетворився? – поставив він ще одне запитання, замість того, щоб відповісти на мої.