Сара Джіо - Бунгало, Сара Джіо

тоді стала навколішки й занурила руки у вологий ґрунт, витягаючи його кавалками. Це має бути тут.

— Вам допомогти? — запитала Женев’єва, зігнувшись над купкою землі, яку я вигорнула голіруч.

Я похитала головою.

—Зачекайте кілька хвилин, і я знайду його.

Земля обліплювала долоні й пальці, забивалася під нігті. Колись мене це хвилювало б, але тепер — ні. Я ще ніколи не була така близька до справедливості. Я відчувала її запах. А за хвилину відчула дотик.

Десь на глибині тридцяти сантиметрів долоня наштовхнулася на щось тверде. Я заходилася рити швидше, щоб дістати предмет. 1 завмерла.

—Бабусю, з тобою все гаразд? — прошепотіла Дженніфер.

—Так. — Я витягнула із землі те, що заховала багато років тому. Розмотала залишки прогнилої і поточеної комахами тканини та дістала ніж. — Знаряддя вбивства, — пояснила я Женев’єві. — Злочинець викинув його в джунглі, а я закопала під пальмою. Сподівалася знайти, коли настане слушний час.

Женев’єва, наче експерт-криміналіст, дістала з наплічника прозорий пакетик і поклала туди знахідку. Відтак простягнула мені пачку вологих серветок і тихо сказала:

— Час настав. Дякую.

— Не дякуйте, — сумно мовила я. — Тільки доможіться справедливості. Атея цього заслуговує.

—Доможуся, — відповіла Женев’єва, розглядаючи ніж крізь прозорий пакет. — Тут викарбовано підрозділ і номер. Ці числа щось означають.

—Так. Вони приведуть вас до Ленса.

— Чудово, — сказала вона й заховала ніж у наплічник. — Спробую пошукати інформацію через армійське історичне товариство. Вони зберігають усі військові документи. Саме так я знайшла вас.

Ми мовчки поверталися на пляж, і я усміхалася сама до себе. Як добре нарешті випустити правду з клітки. Мені стало надзвичайно легко.

У Женев’єви задзвонив телефон, а ми з Дженніфер тим часом вийшли на берег. Я занурила руки в солону воду, змиваючи залишки бруду та зла, яким просякнув ніж.

— Я пишаюся тобою, бабусю, — сказала Дженніфер, присівши поруч. — Ти вчинила дуже сміливо.

—Дякую, люба, — витерши руки об штани, мовила я. — Варто було позбавитися цього тягаря раніше.

Ми повернулися до Женев’єви, яка все ще говорила по телефону.

—Так, сонечко. Обіцяю, я прийду додому й ми повечеряємо разом, як і планували, — пауза. — Я теж люблю тебе, Аделло.

Моя шкіра взялася сиротами. Це ім’я. Я не чула його, відколи... Відколи... Я глипнула на Дженніфер і з виразу її обличчя зрозуміла, що вона думає про те саме.

— Вибачте, — за кілька хвилин я звернулася до Женев’єви. Ми були майже біля готелю, і до пляжу долинав сміх і хлюпання в басейні. — Я випадково почула з ваших уст ім’я Аделла.

—Ох, так, це моя донька.

—Таке чудове ім’я. І таке рідкісне.

— Рідкісне, — кивнула Женев’єва. — Насправді я ніколи не зустрічала тезок. Аделла — це моє друге ім’я. Батьки мене вдочерили, а воно залишилося від біологічної матері. — У серці вирувало стільки емоцій, що я відвела погляд. — Батьки відчули обов’язок його залишити, — замислено мовила Женев’єва. — Коли в мене народилася донька, то я навіть не роздумувала. Енн, щось не так?

— Ні, усе гаразд, — я опанувала себе. — Просто цікаво, чи ви знаєте або намагалися знайти свою біологічну матір.

— Повірте, я намагалась, одначе батьки не хотіли нічого про неї розповідати. — На мить жінка наче розгубилась, а тоді усміхнулася. — Колись учителька в школі сказала, що, мабуть, моя мама француженка, тому що в мене ідеальний французький ніс. Але правди я вже не дізнаюся. Документи давним-давно знищені.

Донька Кітті. Простісінько переді мною. Немовля, яке народилося в бунгало.

—Отже, — сплеснула руками Женев’єва. Тепер, коли все стало на свої місця, я розуміла, що її очі — це очі Кітті в юності. — Торочу про себе, а ви мусите стояти на спеці. Це був насичений ранок. Вам варто відпочити. Зустрінемося завтра, коли я знатиму більше про серійний номер ножа? Гадаю, що до обіду щось довідаюся.

—Так, чудова ідея. — Мені паморочилося в голові.

—Буде про що поговорити.

— Буде, — погодилась я і заправила блудний локон за вухо Женев’єви. Так, наче переді мною стояла Кітті.

Розділ 18

— Я на пробіжку, — наступного ранку сказала Дженніфер. Вона нахилилася до мене, і я відчула запах кокосового шампуню. — Тобі щось принести? Круасан? Лате?

—Дякую, не треба, — усміхнулась я.

Коли двері зачинились, я витягнула записник Вестрі й узялася далі читати його листи. Сторінка за сторінкою дізнавалася більше про його життя без мене, про його кохання, яке з кожним роком розросталося і чистішало. На останній сторінці, датованій п’ять років тому, серце стиснулося.

23 серпня 2006 року Моя найдорожча Кліо!

Ще один рік, ще один серпень — я знову тут. Занадто старий, щоб приїхати й не зустріти тебе. Цей рік був для мене дуже тяжкий. Сподіваюся, твій, хоч де ти є, видався кращим.

Пам’ятаєш пісню, яку крутили по радіо тієї ночі в бунгало? La Vie еп Rose. У ній були слова: «Серце подаруй своє і назавжди буде la vie еп rose». Вони стали мотивом мого життя. Хай навіть я не міг тебе побачити й відчути твій дотик, ти все одно завжди була зі мною. Ти подарувала мені своє серце, і я беріг цей дар усе життя.

Зустрінемося ми чи ні — це все, що я хотів сказати.

La Vie еп Rose, кохана.

Назавжди твій Грейсон

* * *

О третій у наш номер прийшла Женев’єва. Двері відчинила Дженніфер, і гостя поклала сумку на стіл.

—Ви не повірите, що я виявила.

—Що? — нетерпляче запитала я.

Женев’єва сіла поруч.

—Я дізналася про напис на ножі, — приголомшено похитала головою вона. — Енн, він належав не Ленсові.

—О боже! А кому?

Вона вийняла блокнот і розгорнула його на першій сторінці.

— Можливо, це буде моторошний сюрприз. Ніж видано полковникові Метью Донаг’ю, командиру бази, — сказала Женев’єва й запитально глянула на мене. — Мабуть, це якась помилка.

Я все переплутала.

—Ні, не помилка, — наче вжалена, підстрибнула я. Перед очима замиготіли сцени з минулого. Кітті невтішно ридає на ліжку. Схвильована й розгублена Атея на різдвяній службі. Закривавлене обличчя Вестрі в казармі. Звісно, то був не Ленс. Тільки тепер я зрозуміла. За всім цим стояв полковник Донаг’ю.

Женев’єва засмутилася.

— Ніхто ніколи не повірить, що поважний командир скоїв би аж такий