Сара Джіо - Бунгало, Сара Джіо

— Багато острів’ян так і не змирилося з її смертю. Донині. Старожили кажуть, що це найстрашніший злочин, скоєний на цьому клаптику суходолу. І моя місія — домогтися справедливості. Заради вбитої і всіх мешканців острова.

—Я допоможу вам. Але для цього слід піти в одне місце. Там ми знайдемо річ, яка підкаже шлях до справедливості. — Сонце сідало, осяваючи небокрай неймовірними відтінками помаранчевого й фіолетового. — Але сьогодні вже пізно. Ми могли б зустрітися завтра зранку біля готелю? — запитала я.

—Так, — вдячно всміхнулася Женев’єва. — У будь-який зручний час.

—Дев’ята тридцять?

—Чудово. Не можу дочекатися.

* * *

Коли ми повернулися в номер, я сіла на балконі й дивилася на океан. Серпик місяця сріблив хвилі, що ліниво викочувалися на берег. У сумці, яку Дженніфер залишила на балконі, задзвонив телефон.

—Люба! — гукнула я в кімнату. — Тобі телефонують.

Вона вискочила на балкон у зеленій піжамі та схопила сумочку.

—Цікаво. Не думала, що тут тягне мережа. Алло?

Я упіввуха дослухалася до розмови, хоча це був радше монолог по той бік слухавки.

— Не може бути! — вигукнула онучка й знову замовкла. — Ох. — Щось засмутило її, але вона усміхнулася знову. — Дякую. Я дуже вам вдячна. Надзвичайно. Зателефоную вам, коли повернуся до Сіетла.

Дженніфер поклала слухавку, сіла на сусіднє крісло та приголомшено мовила:

—Телефонувала жінка з архіву. Вони знайшли його. Знайшли скульптора.

Я одразу пригадала запитання, яке Дженніфер поставила Женев’єві. А раптом неможливо? Кумедно, але уява онучки подарувала мені надію.

—Він... Це не?..

—Ні, це не Вестрі. Мені шкода, бабусю.

—Звісно. — Ні, наївно розраховувати на такий зв’язок.

Над нами кружляла чайка, і Дженніфер не зводила з неї очей, аж доки пташка не зникла.

—Скульптор помер чотири роки тому.

—Як шкода, люба. — Я погладила її по голові.

— Нічого страшного, — видушила усмішку онучка. — Принаймні таємницю розкрито. Ну, частково розкрито. Тепер я знаю, хто це, і спробую поспілкуватися з його родиною.

— Це добре. Шкода, що в нас немає шампанського.

— Навіщо?

— Відсвяткувати подію.

Дженніфер спантеличено глянула на мене.

—Сонечко, ти нарешті розшукала свого митця.

Вона поклала голову мені на плече та сказала:

—І ти свого розшукаєш. У мене добре передчуття.

— Можливо.

Сподіваюся, Дженніфер не помітила сумнівів у моєму голосі. Серце говорило, що я спізнилася.

* * *

Як ми й домовилися, після сніданку Женев’єва чекала на нас біля готелю.

—Доброго ранку, — енергійно всміхнулася вона. На плечах — наплічник, з-під білого крисатого капелюха вибивалися кучері.

—Щиро дякую, що зустрілися зі мною сьогодні, — сказала Женев’єва, коли ми брели пляжем. — Не можу висловити, як я рада бути на крок ближчою до відповідей.

—Сподіваюся, вони не підведуть, — тихо мовила я, готуючись до того, що буде далі. — Розкажіть, що ви вже знаєте про злочин.

— Ну, я знаю лише те, що відомо жителям острова. Або в що вони вірять. Що вбивство скоїв чоловік, через якого завагітніло кілька жінок. Острів’янки й американська медсестра.

Кітті.

Я кивнула й тихо мовила, не зводячи очей з білого піску.

—Я не бачила обличчя. Було надто темно. Але це міг бути тільки Ленс.

—Ленс?

—Так. Солдат, з яким зустрічалася моя найкраща подруга. Він жорстоко вчинив. Покинув її вагітну й далі водився з місцевими жінками.

Женев’єва заклякла на місці, не зводячи з мене очей.

—Я не розумію, Енн. Чому ви нікому не розповіли про те, що знали? Чому не заявили про злочин?

Я зітхнула, міцно зімкнувши руки.

—Знаю, що ви зараз думаєте, але все набагато складніше. — Ми були майже коло бунгало, і я жестом запросила Женев’єву сісти на дерево, вимите морем. — Присядьмо, і я розповім вам усе, що знаю. — Роки боротьби з хвилями надали деревині сірого кольору та гладкості. Я махнула в бік джунглів. — Я стояла там і бачила, як він приставив ніж їй до горла, — мовила я. Женев’єва прикрила рот рукою. — Я ховалася в тіні, доки він не втік, а відтак підбігла до Атеї. Вона боролася за життя, за ковток повітря в мене на руках. Але я нічим не могла допомогти. Вона помирала. Тоді прибіг Вестрі. Ми згадали про морфій у моїй сумці. Кожна медсестра носила із собою аптечку. Морфій міг полегшити її муки. Ми обоє це розуміли. Спершу я не могла наважитися, однак, дивлячись на відчайдушні спроби дихати та чуючи булькотіння в легенях, зрозуміла, що це єдиний вихід. Морфій вгамував біль і забрав її життя. Атея померла в мене на руках.

Женев’єва погладила мене по плечу.

—Це було правильне рішення. Будь-хто вчинив би так само. Я витерла сльозу.

—Я твердила це собі багато років. Проте глибоко в душі завжди розуміла, що могла вчинити щось більше.

—Повідомити про злочин?

—Так.

—Розкажіть, чому ви не повідомили?

—Бо Вестрі попросив мовчати. Сказав, що це заради нашого блага, що в убивстві звинуватять нас. Але мені здається, це не була справжня причина. Вестрі нізащо не уникав би правосуддя, якби не мав на те серйозної підстави.

Я пригадала Вестрі в ту ніч. Він був упевнений і сильний. Знав щось, чого не знала я.

— Він сказав, що треба когось захистити, — вела далі я. — Запевняв, що, якщо ми підемо до командира бази, буде ще гірше. І я повірила йому.

—Ви не знаєте, що саме він мав на увазі?

—Ні, — я розвела руками. — Повірте, я думала про ту ніч майже сімдесят років і ні на крок не наблизилася до розгадки. — Женев’єва зітхнула. — Утім, як я сказала вчора, я можу вам дещо показати. Підказку. Я заховала її в ніч убивства, сподіваючись, що вона допоможе, коли настане час справедливості. Можливо, він нарешті настав. — Я підвелася, Женев’єва та Дженніфер також. — Ви хочете її побачити?

—Так, — не вагаючись мовила Женев’єва.

Ми заглибилися в гущавину, Дженніфер обережно підтримувала мене. Тільки подивіться на цю бабуню, що шпортається в джунглях. Але мені було байдуже на вік. Байдуже на все, окрім правди, яку я прагнула дізнатися.

Я підвела очі вгору, щоб зорієнтуватися.

—Так, це має бути десь тут.

Звісно, ландшафт змінився. Але я побачила попереду величезну пальму й зрозуміла, що ми близько. Випередивши супутниць, я пришвидшила крок і зупинилася тільки біля стовбура старого дерева. А