Сара Джіо - Бунгало, Сара Джіо

підійшовши. На вигляд ледь старша за моїх синів. Либонь, їй за шістдесят. — Ви, мабуть, Енн?

—Так. — Я потиснула їй руку й відчула в цій жінці щось знайоме. — А це моя онучка Дженніфер.

—Рада зустрічі, — тепло сказала вона. — Я Женев’єва.

— Приємно познайомитися. Присядьмо? — запропонувала я. Женев’єва прийшла з великою полотняною сумкою. Цікаво, що всередині.

—Так, звичайно.

Адміністраторка провела нас до столика біля вікна. Прийшов офіціант, і я замовила пляшку білого вина.

— Я досі не вірю, що ви тут, — усміхнулася Женев’єва. — Мені ви здавалися такою нереальною фігурою. Ну, тобто ваше ім’я було в списку медсестер, але все одно здавалося, що це вигадка.

За столом запала тиша, коли з’явився офіціант і налив вина в келихи. Я відпила ковток, і напій зігрів мене.

—Гадаю, ви знаєте про бунгало приблизно за кілометр звідси, — мовила Женев’єва й уточнила для Дженніфер. — Маленька хатина. Оком змигнеш — не помітиш.

—Так, знаю, — кивнула я.

—Це кумедна історія, — вела далі вона, сьорбнула вина й замислено сперлася на крісло. — Місцеві жителі бояться туди ходити. Кажуть, що бунгало прокляте. Я все життя уникала його, особливо в дитинстві. Якось батьки привезли нас на той пляж на пікнік, і ми з братом натрапили на хатинку, але не наважились увійти. Та якось цікавість здолала страх. Мені було десь двадцять п’ять, коли я залізла крізь вікно й роздивилася там усе. І вірите чи ні, але за тиждень я дізналася, що чоловік мене зраджує, а мати помирає від раку грудей.

—Співчуваю, — мовила Дженніфер, доливаючи вина в наші келихи.

—То ви вірите в прокляття? — спитала я.

Женев’єва на мить замислилася, похитуючи келих у руці.

— Не знаю, — зрештою мовила вона. — Частина мене вірить, а інша частина відчуває, що там траплялися і добрі речі. Мені так здавалося, коли я була всередині. Звучить безглуздо, так?

—Аж ніяк, — заперечила я. — Я і сама це відчувала. Я провела в бунгало багато часу на самоті.

Женев’єва дістала із сумки невеликий білий конверт.

—Ось, — і простягнула його мені, усміхаючись. — Я знайшла це в кутку. Гадаю, воно ваше.

Глибоко вдихнувши, я зазирнула всередину. Пальці намацали щось холодне й тверде. У променях призахідного сонця зблиснули блакитні камінчики. Моя брошка. Подарунок Кітті. Я ахнула й глянула на гравіювання ззаду. Гравіювання, загублене в часі. На очі набігли сльози, і зала розпливлася.

— На цьому острові побувало багато Енн, — приголомшено сказала я. — Як ви дізналися, що вона належить мені?

— Я провела розслідування, — усміхнулася Женев’єва.

—А в ході розслідування... — запнулась я. — Ви, можливо, вийшли на Вестрі? Вестрі Ґріна?

—Так, — кивнула Женев’єва, — я знайшла в бунгало його книжку. У шухляді стола.

— Книжку?

—Так. Старий роман, виданий у тридцятих. Його ім’я було написане на форзаці. — Я всміхнулася, згадуючи, як Вестрі прагнув зберегти наш зв’язок з бунгало в таємниці. — Це забрало купу часу, але все-таки я його знайшла, — вела далі Женев’єва. — Ми розмовляли багато років тому, до того як я взялася писати книжку. Відтоді я не раз намагалася зв’язатися з ним, але безрезультатно. Номер телефону перейшов до іншого власника, і ніхто не знає, що з ним трапилося.

Я втупила погляд у серветку на колінах. Мої руки на автоматі згортали її навпіл, а тоді вчетверо.

— Вибачте, — мовила Женев’єва. — Це прозвучало так, наче він...

— І що він розповів? — перевела тему Дженніфер. — Під час вашої розмови?

Женев’єва усміхнулася і подивилася вгору, наче намагалася згадати все до найменших подробиць.

—Ой, це було наче зі сторінок книжки. Він сказав, що колись покохав вас. І досі кохає.

— Чому він не телефонував і не писав? — я скрушно похитала головою.

Женев’єва знизала плечима.

— Мабуть, мав на те причини. Містер Ґрін був трохи дивакуватий. Але всі митці такі.

—Митці? — здивувалась я.

— Ну, так, — сказала Женев’єва. — На власні очі його робіт я не бачила, проте знаю, що в нього є, а точніше сказати, була величезна колекція. Живопис, скульптура. Після війни він навчався в Європі, а потім викладав мистецтвознавство в університеті десь у Штатах.

—Женев’єво, ви сказали, що в нього була величезна колекція. Як це розуміти?

— Він роздарував її різним галереям, — відповіла вона. — Містер Ґрін говорив, що мистецтвом треба ділитися, а не ховати його від інших людей.

—Так, це дуже схоже на Вестрі, — усміхнулась я.

—Женев’єво, ви сказали, що містер Ґрін працював зі скульптурою, — раптом озвалася Дженніфер і глянула на мене, наче шукаючи підтримки. — А не пам’ятаєте, з яким матеріалом він працював? Гіпс? Бронза?

Я розуміла, куди вона хилить. Острів підштовхував людей шукати зв’язки там, де їх немає.

— Ой, я не впевнена, — знизала плечима Женев’єва. — Він лише побіжно згадував про свою творчість. Боюся збрехати. Ми говорили дуже давно, і спогади нечіткі. — Тоді вона витягнула із сумки жовтий нотатник і поклала його на стіл. — Ви не проти, якщо я поставлю вам кілька запитань? — обережно запитала жінка.

—Звісно, запитуйте. — Склянка з водою затремтіла в руці, і я мусила притримати її другою.

— Як я писала в листі, багато років тому на острові вбили молоду жінку. Я намагаюся довести історію до кінця і домогтися справедливості.

Ми з Дженніфер перезирнулися.

— Як я знаю, ви працювали медсестрою і того вечора пішли у звільнення. — Женев’єва нахилилася ближче. — Енн, можливо, ви бачили або чули щось? Я ніяк не прорвуся за завісу таємниць. Наче острів просто проковтнув ту дівчину, і не залишилося жодної підказки. Напевно, ви моя остання надія на справедливість.

—Так, — мовила я. — Я дещо знаю.

—Справді? — Женев’єва розгорнула блокнот.

Я склала руки на колінах, згадуючи, як Вестрі просив тримати все в таємниці. Я багато років обдумувала цю історію зі всіх можливих ракурсів, але так і не второпала, чому й кого він захищав. Можливо, коли правда випливе, я нарешті почую відповідь.

— Її звали Атея, — мовила я.

Женев’єва широко розплющила очі.

—Так, це вона.

Дженніфер стиснула мою руку під столом.

— Красива дівчина, — вела далі я. — Я знала її зовсім недовго, але вона уособлювала все добре, що було на острові.