Лада Астра - Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра

- В..встиг, -  ледве вимовила я сівшим від крику голосом.

- Маленька моя, не плач благаю, все  буде добре, - вмовляв він мене збираючи губами мої сльози . А я навіть не відчувала що плачу. Якийсь ступор напав на мене. Не вірилося що все вже позаду, а сльози самі котилися і котилися. 

- Що ж він зробив с тобою, - всерцях промовив принц Рональд, а потім різко обернувся на стогін брата, що починав приходити до тями. - Ну що, поговоримо, брате.

 Зрозумівши, що зараз він буде розправлятися з власним братом, з яким ще не відомо що взагалі сталося, я різко вийшла із ступору, крикнувши сівшим голосом:

- Рон, не треба!

    Він завмер з занесеною рукою для чергового удару і повернувся до мене. 

- Не треба, благаю. Ти його вб'єш, станеш вбивцею, - взмолилаяся я. 

     Я не хотіла, щоб він убивав власного брата. Він п'яний і здається з ним щось справді не те. А я хочу просто покинути це місце.

- Забери мене звідси, - прошептала йому одними губами. Та він почув мене і цього разу.

     Рон ніс мене на руках, швидко піднімаючись по сходах в мою кімнату. А там посадив на ліжко і власноруч став збирати мої речі.

- Що ти робиш? - запитала я, не розуміючи що відбувається.

- Ми їдемо з відси, Ліна. Прямо зараз. Я візьму пару твоїх речей на перший час, поки ми дістанемось до міся. І одягни свій плащ. Переодягатись ніколи, а  твоя сукня вже занадто відкрита. Це ти так вирішила мені помститися, злючка? - говорив він, поспіхом закидаючи у валізу мої речі. Сам відрив той плащ і кинув мені.

- Що відбувається? - шок це вже ніби моє звичайне становище. 

- Що відбувається, вона питає. А от якби залишилася до кінця, як я просив, то вже б знала що відбувається, - бурчав він хватаючи в одну руку валізу в іншу мою руку і ми знову майже бігли по коридору, а потім вниз по центральним  сходам і до виходу.

      Коли ми вже були майже біля дверей, нас наздогнав розлючений голос короля Вернандського королівства. Він звучав десь з верхньої частини сходів. Там стояв дуже розлючений король.

- Більше і ноги твоєї не буде, ані в цьому замку, ані в цьому королівстві!!! Ти мене чуєш, Рональде?!! Це остання твоя витівка!!!

- Чую батьку, чую. Тоді запрошую вас до себе в гості. Зараз ми з Ліною трохи обживемось і я пришлю вам запрошення, - легко відповів Рон на суворі батькові крики і потягнув мене далі.

     Коли ми вже сиділи в кареті і їхали незрозуміло куди, я знову задала своє запитання.

- Рон, що відбувається взагалі? Куди ми їдемо? 

- Мені подобається, коли ти кажеш на мене Рон. Так по домашньому, знаєш, я починаю звикати, - сказав він і в секунду пересадив мене собі на коліна.

- Я серйозно, я вже нічого не розумію. Голова просто обертом. Відпусти мене і поясни све нарешті.

- Пояснити то я зараз поясню, а от відпускати навіть і не збираюся. Ти хоч розумієш наскільки я скучив за тобою, моя злючка-колючка, - і обійняв  ще дужче, смачно чмокнувши у щоку. Та яка я там колючка взагалі. Їду незрозуміло куди, не знаю, що взагалі відбувається, пережила справжнісінький напад на себе і сижу млію від обіймів принца. Дурепа я закохана, от і все.

- Як би ти, дорога моя колючка, достояла ще декілька хвилин, то почула би, що ніяких заручин не відбулося, а я просто привселюдно зрікся престолонаслідування на користь своєї сестри, - шокував мене Рон.

- Щооо?!

- Так так, твоя давнішня мрія стати королевою тепер точно не здійсниться. Бо я більше не принц, а другому тебе не віддам і не надійся, - сміючись,  продовжив у своїй манері Рон. 

     А мені от геть не до сміху було.

- Ти хочеш сказати мені, що ти зрікся престолу, зрікся своєї родини і все заради того, щоб не заручатись і бути зі мною? Ти хоч розумієш, що натворив? Так не можна! Це не правильно! Я не повинна стояти між тобою і твоїм королівством. Ти пожалкуєш згодом, Рон. А мені що тоді робити? - я прямо майже кричала на нього, не розуміючи такої необачності і легковажності з його сторони.

- Притримай коней, моя люба. Все набагато складніше, ніж здається на перший погляд. І якщо ти мене вислухаєш, не перебиваючи, то все зрозумієш. 

   І я мовчки продовжувала сверлити його поглядом. Просто зла не хватає.  

- Ось так краще, - сказав він заправляючи моє волосся за вухо, - почну спочатку. Тепер я вже точно розумію, що закохався в тебе і пропав ще за нашої першої зустрічі. Памятаєш? Ти сварила якийсь кущ, за те що він рости не хотів і при цьому була такою гарною, такою чарівною злюкою. Ти зачепила мене ще тоді і потихеньку почала влаштовуватись у моїх думках.  Та ніч. Наша с тобою ніч, Ліна. Вона була дуже особливою і я справді ніколи і ні до кого такого не відчував. Рано вранці ти мирно спала, посміхаючись уві сні. А я дивився на тебе і розумів, що пропав. Я без тебе не зможу, Ліна. Ні жити, ні існувати. Одна ніч перевернула все з ніг на голову, а може і навпаки, з голови на ноги. Я ніколи не розумів оцієї тяги до дому. Так, сумував за батьками і сестрою, але не настільки, щоб спішити повернутись туди. Щоразу я вертався, бо так треба було. А у тій розвалюсі, поруч з тобою, я нарешті зрозумів де мій дім. Він там де ти, Ліна.