Лада Астра - Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра

- Принц Роберт, - здивовано промовила я, поспіхом витираючи сльози.

- А ти кого, Рона очікувала тут побачити? -  засміявся він і гикнув. А потім шатаючись сунувся в мою сторону. Та він не тверезий.

- Ні звичайно, - відповіла тим часом я, відступаючи до дальної стіни. Всередині вже все колотилося від поганих передчуттів. Таким я принца Роберта точно ніколи не бачила. І він починав мене лякати, повільно і невпинно насуваючись на мене.

- Ви... ви щось хотіли запитати ваша високість?

- О так. В мене багато до тебе запитань, відьма, - в секунду він опинився поруч і прижав мене  до стіни. Не душив, а лиш утримував і не давав можливості ворухнутись.

- І зараз ти мені даси відповідь на них, - не своїм голосом хрипів принц, зі свистом втягуючи повітря біля мого вуха.

- Що відбувається, принце, ви не в собі, відпустіть мене! - запанікувала я. Тоді він прижав мене ще більше а руку з шиї перемістив на рота. 

     Він був весь червоний від злості, жили на його шиї повздувалися, видаючи неабияке напруження, а погляд був якимось божевільним. Що ж це відбувається? Я була настільки шокована, що навіть не сильно пручалась в такому зажимі. А він продовжував водити носом біля мого вуха і шиї.

- Ти знаєш як сильно я кохаю Даніеллу? - тихо спитав він, я лиш спробувала ствердно махнути головою. 

- Я закохався в неї з першого погляду, тоді коли вперше побачив її, таку тендітну і ніжну на балу. Я дуже сильно кохаю свою дружину, Ангеліна. А тебе я ненавиджу, знаєш чому?  - я мовчала. Рота він мені так і не відкрив, тому я лиш витріщивши очі дивилася на нього. Та принца я вже не бачила. Передімною було ніби якесь огидне, божевільне чудовисько, що раз позраз втягувало повітря, нюхаючи мене як звір свою здобич.

- Не знаєш, а я скажу тобі, відьма. Через ті низькі бажання, що ти викликаєш в мені. Твоя краса дійсно привернула мою увагу, ще при нашій першій зустрічі, але потім я безтями закохався в Даніеллу і ти вилетіла з моєї голови.   А далі я щей дізнався яка ти гнила в середині. Та бажання, низьке і брудне бажання володіти тобою, з часом заполонило мій мозок. І з кожним роком ставало ще більшим. Я навіть таємно їздив до ворожок різних, щоб вони сказали чи є на мені якась магічна дія. І всі говорять, що я чистий. Але я не вірю їм! Чуєш мене, не вірю! - запально крикнув він і гепнув долонями по обидва боки від мене.

- Допоможіть! - закричала я що сили і він знову закив мені рота. 

- Ти смішна. Невже думаєш, що хтось тебе почує? Прямо зараз Рон заручається з принцесою Софією і до тебе немає нікому діла. А потім будуть салюти і ти  кричи та тебе все одно ніхто не почує.

      Сльози викотились з моїх очей. За що? 

- Ти відьма. І мамка твоя була відьмою. Ти щось зробила зі мною. Я кохаю Данні, чуєш? Усим сердцем кохаю! Я просто не можу тебе бажати, розумієш? Це не моє! Це щось зовні. Це ти мені щось зробила,  - знов хрипів він мені майже плачучи. 

- Таким як ти не можна існувати у цьому світі. Що ти зробила зі мною? Чому я до безпам'ятства хочу володіти тобою? Чому ти приходиш до мене навіть вночі? Я кохаю Данні, чуєш? - знову повторював він, проводячи вільною рукою по моєму плечі і руці. Я спробувала що сили відштовхнути його, на що він схватив мене і швирнув як ляльку назад

    Я добряче приклалася головою. В очах потемніло і біль заполонила мою свідомість. Через секунду він уже знову нависав наді мною. Боже, це сон? Я сплю? Такого ж не може бути, в реальному житті. Тільки не зі мною. До чого ж це огидно і не пиємно, а ще страшно. Страшно від того, що ти не можеш йому протистояти. 

    Але я боролася. Пручалася скільки було сили. Намагалася вирватись, а ще кричала, а він божевільно сміявся. Невже це кінець? Невже так я закінчу своє існування? Невже мене так ніхто і не почує?  Весь час поки я боролася з ним за своє життя, а він нашіптував мені свої божевільні думки.

- Я знаю як це виправити. Знаю. Я люблю Даніеллу, але мені треба побороти цю хворобу. Я візьму тебе прямо тут, а потім викину як зіпсовану ганчірку. І не згадаю більше ніколи.

- Данні тобі цього не простить. Допоможіііть! - крикнула я в останнє повністю зірвавши голос.

- Тебе  ніхто тут не почує, брудна дівко. Усі на святі. Ти сама обрала свою долю. Навіщо ти мені це зробила? Ні. Я не притронусь до тебе. Не зможу, бо люблю Данні. Вона ніколи про це не дізнається, бо ти більше ніколи її не побачиш. Ти зникнеш, а я допоможу тобі в цьому. 

       Я била його руками і ногами та все було дарма. Він більше, він сильніше і він ... божевільний. Останнє, що я зробила перед тим як повністю здатися, втрачаючи сили, я закрила очі. Просто щоб не бачити його. Щоб це не був мій останній спогад.

      Шум. Сильний... хтось вибив двері, які Роберт закрив за собою. Потім легкість, я відчула, що на мене ніхто не давить.

    Це був він. Рон. Прийшов. Знайшов мене. Спас.

      Я  сповзла донизу по стіні і дивилася, як він розправляється зі своїм братом. Всього два удари. Спочатку в обличчя так, що той зається одразу втратив свідомість, потім підняв його за шкірку і в живіт з усієї дурі і кинув його на землю. А потім глянув на мене, в секунду опинився поруч, спочатку поривисто обійняв, а потім ніжно взяв у руки моє обличчя і тихо запитав

- Ліна, ангел мій, сонечко моє, скажи що я встиг, будь ласка скажи що встиг.