Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          Наближалося свято Миколая. Я завжди тішилася йому. Адже щороку робила подарунки татові, мамі й Юльці. Цього року я вперше збиралася зробити подарунок коханому. Думка про це наповнювала мене приємним хвилюванням, змушуючи серце прискорено калатати в грудях. Хоча я ще не визначилась із подарунком, але одне я знала точно. Я вирішила, що саме в цей день порадую Леона, сказавши йому про свою згоду.

          В неділю ввечері я мала повертатись в гуртожиток. З великою неохотою й смутком на душі. Мені не хотілося розлучатися з Леонідом. Останні дні ми провели разом і тепер було важко прощатися. Лишень одна думка тішила мене – післязавтра я повідомлю йому своє рішення.

          Леон підвіз мене під гуртожиток і заглушив двигун. По його очах мені було зрозуміло, що він так само не хоче прощатися, як і я.

          - Не хочу відпускати тебе. – сказав він, дивлячись на мене. Мені пригадалась наша перша зустріч на терасі кафе. Тоді я так само змушувала себе йти від нього.

          Його рука погладжувала моє волосся, від чого мурашки пробіглися по шкірі. Я заплющила очі від задоволення.

          «Господи, яка я дурепа!» - промовила я сама до себе. – «Через мою нерішучість ми обоє страждаємо».

         - Я теж не хочу йти. – сказала я і припала палким поцілунком до його вуст.

         Це не полегшило мого стану, навпаки, стало ще гірше. На душі скреблися коти і складалося враження, що ми розлучаємося назавжди.

          - Завтра побачимось, крихітко! – сказав Леонід і поцілував мою долоню. – Заїду за тобою після навчання.

          - З нетерпінням чекатиму! – Мої слова були щирими. Я поглянула в його очі, чорна безодня яких заманювала мене й огортала неосяжною магією. Магією кохання.

          Два дні в навчанні промайнули хутко, наче їх і не було.

          Сьогодні з самого ранку падав сніг, не зупиняючись ні на хвилину. До вечора все навколо змінилося й вкрилося пухкою білою ковдрою. Це було так чарівно! Ліхтарі висвітлювали сніжинкам дорогу, які рясно сипались з неба. Вони то збивалися в пухнасті грудки й кружляли великими пластівцями. То самотньо лягали, повільно спускаючись з неба на землю.

          Мене переповнювали радість й святковий настрій. Нарешті Миколая! Я з нетерпінням чекала цього дня. Мені навіть вдалося вибрати подарунок для Леона.

          Я готувалася до сьогоднішньої зустрічі з Леоном. Чекала на неї, як на наше перше побачення. Хвилювання бурлило в мені, але я намагалася тримати себе в руках.

          Чорне БМВ зупинилось біля мене і я не гаючи ні секунди, заскочила всередину.

          - Привіт! – На моєму обличчю з’явилась радісна посмішка від нашої зустрічі . - Я скучила за тобою!

          - Привіт, Діанко! – привітався Леон і поцілував мене. - Я теж, крихітко!

          Машина плавно рухалась по трасі, фарами освітлюючи дорогу. Сніжинки раз у раз влітали у вітрове скло, змушуючи Леона ввімкнути склоочисник на повну потужність.

          - До тебе вже приходив сьогодні Миколайко? – весело запитав мене Леонід.

          - На жаль, ні. Напевно, я була неслухняною дівчинкою. – сміючись, відповіла я.

          - Я б так не сказав. Таких чемних, як ти, ще треба пошукати. – сказав він і підморгнув мені.

          Його слова знову змусили мене зніяковіти.

          Повз нас минали будинки й магазинчики, які я вже встигла запам’ятати. Ми їхали до Леона додому. Я була рада цьому. Мене тягнуло повернутися туди.

          Зайшовши в квартиру, я відчула як внутрішній спокій огортає мене. Мені хотілося видихнути з полегшенням. Наче я була в довгій подорожі і нарешті повернулася додому.

          - Божечки, як добре! – не втрималась я. – Виявляється, я скучила не лишень за тобою.

          Легка посмішка торкнулася Леонових вуст. Задоволення від моїх слів запалило радістю його очі. Леон обхопив мене рукою за стан й прошепотів на вухо:

          - Маю для тебе сюрприз. – Його голос звучав неймовірно ніжно. Від його гарячого подиху мене пройняла дрож. - Заплющ очі!

          Він взяв мене за руку і обережно крокуючи, я вирушила за ним. Я чула, як відчиняються двері в кімнату, але не розуміла куди саме ми прямуємо.

          Коли Леон забрав руку з моїх повік, я застигла в подиві від побаченого. Ми стояли в кімнаті, яку я нещодавно відкрила для себе. Невеличкий круглий столик з двома стільцями був розміщений біля великого панорамного вікна. По всій кімнаті були розставлені великі скляні вази-напівкулі, наповнені водою, в яких плавали маленькі свічки. Вогники відображались від скла й води, створюючи заманливі відблиски довкола. Їх м’яке приглушене світло створювало настільки романтичну обстановку, що від неї стискалося серце.