Марчін Швонковський - Співці зла, Марчін Швонковський

еквівалент. Тим часом, однак, тут трохи надто людно. Я хотіла би попросити всіх, окрім командувачів, вийти з кімнати. Повертайтеся до своїх обов'язків.

З натовпу почулося якесь бурчання, розчароване таким різким відправленням, але ніхто не наважився заперечувати. Дещо менш зрозуміло було, хто мав залишитися в кімнаті, оскільки термін, який використала герцогиня, був дуже неточним. Лейтенанти та більшість капітанів негайно пішли, як і купці та керівники цехів. Але все ж таки залишалося більше десятка осіб, в основному, клакерів та підлабузників, які завжди шукали оказії бути поряд з тими, хто держить владу. Їх, у свою чергу, вигнав з приміщення Кнапп. Нарешті натовп зменшився до шести чоловіків: Антоніша, Вітгенштейна, Кнаппа, Шенка і двох Гогенлое, які стали на варті біля дверей. Погляд Катаріни впав на багато одягненого купця.

– Як вважаю, не мала приємності, пане...?

– Людвіг Вітгенштейн, - буркнув той, відкашлявшись. – З недавнього часу я бургомістр Вбрцбурга. У нас була оказія дуже коротко зустрітися під час вашого останнього візиту, милостива пані, але тоді я був лише одним з міських радників.

– Зрозуміло. Дякую, пане бургомістр, за ваш гостинний прийом. Я рада тим, що наша співпраця процвітає. За нинішніх обставин, боюся, я більше нічого не можу вам сказати, зрештою, місто в облозі. З усім бажанням зустрінуся з міською радою, як тільки загрозу буде усунено, що, гарантую, станеться найближчим часом. Тим часом, я хотіла би запросити вас на вечерю, щойно покінчу з всіма справами після свого повернення.

– Ваша милість. – Вітгенштейн вклонився.

– В якому стані Август? – звернулася Катаріна до Антоніша, якого пам’ятала ще з Фризії.

– Без свідомості, але, ймовірно, виживе. Їм займаються лікарі.

– А що, властиве, сталося?

– Його поранили в голову в сутичці.

– Якій сутичці?

– З баварською кавалерією.

– Добре, давай залишимо це, розповісте мені про це пізніше. А тим часом скажіть мені, кретини, – її голос кипів від погано приховуваного гніву, – чому вам спало на думку довірити йому, – вона вказала на Шенка, – командування?

Кнапп та Антоніш зніяковіло перезирнулися.

– Ваша милість… ланцюг командування був досить нечітким… і Ханов довіряв йому… тому…

– Що ви маєте на увазі: нечітким?

– Ви підвищили Ханова з полковника до генерала, — вставив Шенк, — а цей корпус ніколи не функціонував як самостійна армія, тому не було жодних проміжних чинів. Наступним офіцером після Августа був присутній тут капітан Кнапп.

– А твоєї думки ніхто не питав. – Катаріна стиснула зуби, ще більше роздратована тим, що зауваження було слушним. – У такому разі, мої капітани, підвищую вас до звання полковників.

– Мене? – здивувався Кнапп. — Але ж, ваша герцогська високість, я навіть читати не вмію!

– Тоді навчися, і якомога швидше.

– Катаріна, – у відчаї Шенк вирішив порушити правила доброго тону. — Благаю вас, послухайте…

- Замовкни! – У голосі дівчини чулася лють. — І не називай мене на "ти"! Я дозволила Августу залишити тебе живим, бо він поклявся, що ти мені ніяк не зашкодиш, я повернулася, і виявилося, що ти правиш моїм герцогством! Ти підступний негіднику, сволота, не дочекаєшся! Через годину тебе не має бути у межах Вюрцбурга, інакше полетиш на ешафот швидше, ніж…

Вона замовкла, бо Вітгенштейн раптом багатозначно прокашлявся.

– Так, бургомістре? – солодко сказала йому Катаріна, перериваючи власну тираду.

– Я, хм… не хочу втручатися…

– Щойно пан це зробив.

– Так, бо… я хотів зазначити, що високоповажний Шенк заслуговує визнання за формування міської ради, наведення порядку в торгівлі та ремеслах, збір податків та суди, не кажучи вже про ремонт укріплень та підготовку міста до оборони. Пан генерал-канцлер — чудовий солдат, але гірший адміністратор, і допомога пана Шенка є вимірною…

– Добре, добре, я розумію, – нещадно перебила його Катаріна. – І що, місто впаде без нього?

– Ні, але…

– Ну, власне. Повертаючись до вас… – Вона знову повернулася до юного підканцлера, але тут втрутився Антоніш.

– Ваша герцогська високість, я не знаю, яка у вашої милості історія стосунків із Шенком, але правда в тому, що ми завдячуємо йому організацію міста, підготовку оборони, наведення порядку в армії після того, як генерал Ханов був виведений з ладу, а також вирішення багатьох нудних деталей, про які ми б навіть не подумали. Тому я б порадив…

Катаріна подивилася на Шенка майже наврочено. Як же цьому чоловікові вдалося переконати інших, що він їм потрібен? Зрештою, він не був генієм, а просто звичайним рядовим солдатом, який ще два роки тому повзав у багнюці за срібну монету на місяць. Однак вона вагалася, бо відчувала, що в протестах радників може бути якась правда. Ханов, якому вона довіряла, також висловив йому свою підтримку.

– Ви також хотіли б виступити за зрадника, полковнику Кнапп? – саркастично звернулася вона до здоровенного солдата.

– Я, ваша милість, не знаю, про що все йдеться, — гордо відповів той, — але я був з Шенком в одному військовому строю, і тому він мій бойовий товариш.

– Оце слова солдата, — пирхнула дівчина, але з певним визнанням.

Вона ще раз подивилася на затяті обличчя своїх командирів, потім на Шенка.

Невже він справді так сильно їй перешкоджав? Минулого разу, коли вона була тут, ледве його помітила. Так, вона була розлючена, бо хто б не розлютився, якби його продали, як мішок картоплі? Але така дрібна ворожнеча давно перестала викликати в ній палкі емоції, оскільки вона поступово ставала байдужою до впливів навколишньої дійсності. Останнє, що спонукало її до дії, був страх втратити те, що вона здобула так наполегливо, і що вона вважала природною та належною компенсацією за завдані їй кривди. Шенк не становив для цього жодної загрози, тому вона не змогла запалити в собі гнівну іскру, яка б змусила її наполягати на вигнанні його з герцогства. Крім того, вона добре знала, що ігнорування своїх радників, особливо командирів, зазвичай швидко призводило до краху правління – історія, яку вона вивчала в Лейдені, чітко її цьому навчила. Нервозність зникла, замінившись порожньою байдужістю.

– Гаразд, не звертайте уваги. – Катаріна махнула рукою, повертаючись до чоловіка, який колись так підло її зрадив. - Хай буде так. Але я буду стежити за тобою, найманцю, і якщо побачу найменшу ознаку нелояльності, я особисто відірву тобі голову, і зараз я не перебільшую, — сердито додала вона, щоб не здаватися зовсім легковажною. — Давайте сядемо, панове. Розповідайте.

Усі відчули полегшення, і