Ксенія Євчук - Зламана коханням, Ксенія Євчук

Розділ 25

Афіна.

Маленький Девіан торкається моєї щоки, і я стримую посмішку, знаходячись під пильним поглядом Ларії.

Єдина, кого не вистачає — це Лієсса.

І, на превеликий жаль, вона не тут, щоб я змогла виплакатись в її плече.

Добряче помітно, що сестра теж сумує за нею.

Вона помішує свій напій трубочкою і очікує, що я їй розповім усе до найменшої деталі.

Проте я мовчу, насолоджуючись ніжним дотиком руки племінника.

Мені боляче, як би сильно я не старалась.

Ларія бачить мої червоні від сліз очі, тому що всю дорогу до пентхаусу я просто плакала. Ясмін вислуховувала мене замість дівчат, і я їй за це дуже вдячна.

Вона здається і відкладає напій на скляний стіл. Піднімається з м’якого крісла і опускається на коліна просто за Девіаном, не відриваючи від мене погляду.

— Ти мені скажеш, чому твій чоловік не повернувся з тобою? Чому ти не розповідала, що захворіла? Та чому ти нам не писала останні дні? Я так хвилювалась!

— Я ж була з Лансом. Чому ти хвилювалась?

Сестра саджає Девіана собі на коліна, і той переключається на неї, видаючи дитячі звуки.

Дуже милі дитячі звуки, від яких я випадково торкаюсь свого живота.

Це дуже мило. Спостерігати, як Ларія понад усе захищає свого сина. Як вона не відпускає його через те, що хвилюється.

— Чому Ланс не приїхав з тобою?

— Я ж не запитую в тебе, чому ти інколи злишся на Рафаеля. Просто не торкайся цієї теми. Я хочу спокійно відійти.

— Я злюсь на нього, бо хвилююсь. А ти засмучена через свої почуття. Він тебе образив?

Можливо так.

А можливо ні.

Я не знаю, як це пояснити, щоб звучало правдиво.

Я засмучена тим, що він не може сказати три прості слова, які я кажу йому щоденно. Це ж так легко — сказати, що кохає мене.

І навіть якщо він не кохає, він міг би збрехати. В будь-якому випадку я б помітила, чи його слова є брехнею, чи він насправді кохає мене.

Я ніколи не запитувала в Рафаеля чи в Ларії про те, чого не знаю.

Багато чого мені не відомо про цього чоловіка.

Все, що я знала колись, це те, що він розважливий і жорсткіший за Рафаеля. Проте в ньому також є ця ніжна сторона, яку він так акуратно проявляє, щоб не видати повністю свою турботу...

— Все добре. Я хочу відпочити, якщо можна.

Вона з розумінням хитає головою і піднімається на ноги, тримаючи хлопчика на руках.

— Ти можеш залишатись у нашій квартирі, доки Рафаель не повернеться.

— Дякую.

— Якщо захочеш їсти, Полат приготує тобі що завгодно.

Я навіть не стараюсь посміхнутись, бо Ларія зрозуміє, що це маска.

Все, що я роблю, — це цілую її в щоку і так само легко цілую Девіана, який двічі вимовляє моє ім'я по складах.

Я приймаю прохолодний душ, кожного разу зупиняючись на слідах, що залишив на моїй шкірі Ланс.

Вдихаю і видихаю, втримуючись, щоб знову не заплакати.

Цього досить. Мої очі і без цього червоні, і я маю вбитий вигляд, ніби знову хвора.

Ланс може злитись, що я втекла, не повідомивши його. Що він, напевне, й робить.

Та мені начхати.

Я не вибачу його, доки він не зізнається в своїх почуттях.

З Рафаелем було так само, коли Ларія очікувала його зізнання. Чому все завжди повинно бути так? Невже я теж повинна втекти і заховатись, щоб Ланс знайшов мене і аж тоді сказав, що кохає?

Ні. 

Я не буду чинити так. Він сам повинен зрозуміти свою помилку і нарешті пригадати, що я його дружина, а не одна з його минулих повій, яких він брав, коли сам цього хотів.

Все просто. Просте зізнання, і я повернусь до того, що кохатиму його кожну наступну секунду свого життя.

Він не зламає моє кохання, навіть якщо не скаже нічого при наступній зустрічі.

Я сумую.

Важко вийти з душу, коли просто там хочеться лягти і заснути.

Я навіть не поверталась до нашої квартири, бо це мене б розбило ще більше. Я б сіла на наше ліжко і заплакала в істериці.

Переодяглась у піжаму Ларії, яку вона тільки-но купила, і лягла на диван, повільно провалюючись у сон.

За декілька хвилин почула, як Ларія повертається на своє крісло, вже без Девіана.

Вона важко зітхає і спостерігає за моїм сном.

Стукіт у двері будить мене, але я не здригаюсь.

Мій телефон вібрує на скляному столі, а Ларія відчиняє двері, щоб зустрітись поглядом з охоронцем.

Той твердо дивиться на неї і, немов робот, каже, що Ланс повернувся.

— Він у пентхаусі? — перепитує сестра вже тихіше, мабуть, думає, що я сплю.

Вона не дивиться на мене, тож я повільно потягуюсь і тягнусь за своїм телефоном.

Екстрене повідомлення від Ланса.

Його номер записаний на моєму телефоні як екстрений, і я збиралась це змінити ще раніше, та нічого не вийшло через ці новітні технології та програми.

— Він шукає міс Фуеґо. Я передам йому, що вона у вас.

— Ні. Скажи, що ти не знаєш, де вона.

— Я не можу брехати, вибачте мене.

Наосліп вводжу пароль, потираючи очі.

Добре, що я нарешті виспалась. Цієї ночі я не спала і ледь витримала спокійне дихання, коли Ланс при поверненні торкнувся мого волосся.

Він завжди заправляє пасма, що вибиваються в зачісці, чи коли воно падає мені на очі, або лізе в рот.

Ланс: — Спустись до спортзалу і борись зі мною на рівних.

Це єдине повідомлення, яке в нас є.

Він не писав раніше, не було потреби.

І після цього більше нічого. Я не відписую йому, але виходжу з переписки і встаю з дивану, знову потягуючись.

Він тут, у пентхаусі. Моє серце на мить завмирає, і я підходжу до Ларії, яка розгнівано пояснює вже знайомому мені охоронцю, що вона Бласхес і що той повинен слухати її, а не Ланса Фуеґо.

Чоловік лише хитає головою, незадоволений її словами. Сестра вже збирається чи то штовхнути його, чи показати йому середній палець, коли я ставлю руку їй на плече і показую їй найспокійніший вираз свого обличчя, хоча вся готова кричати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍