Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

— Чи не стрічали ви часом дорогою самітньої дитини? — спитав господар ферми вже по обіді.

— Ні. А що — пропала дитина?

— Малий Аллан Бредшоу, син Вільяма Бредшоу, зник безвісти. У вівторок ранком вийшов із дому, наспівуючи, й досі не повернувся.

Емілі з Ільзою в жасі перезирнулися.

— Скільки ж йому літ?

— Сім. Єдина дитина в сім’ї. Кажуть, його бідолашна мати у напівпритомному стані. Чоловіки містечка — всі як один — вирушили на пошуки. Дарма: шукали два дні й не знайшли.

— Що ж могло трапитись? — запитала Емілі, бліда від жаху.

— Таїна! Очевидно, заблукав і поночі не зміг відшукати дорогу додому. А що ніч проти середи була досить холодною, то, мабуть, перемерз і віддав Богові душу. Його мати думає так само, через те нещасна у такому глибокому розпачі. На жаль, радше за все, вона має слушність.

Ця біда не давала Емілі спокою. Йдучи в парі з Ільзою від ферми, ні на секунду не забувала про безталанну матір. Де ж притулився той зниклий хлопчик? Де провів ніч, під час якої вона розкошувала під зоряним небом на запашному сіні? Та ніч холодною не була, проте наступної тендітна, слабка дитина, ще й без теплого одягу та їжі, вочевидь не переживе.

— Боже правий, не можу я цього знести, це понад мої сили! — простогнала вона.

— Страшно! — хрипким голосом, зі сльозами в очах вторувала їй Ільза. — Але тут ми нічим не зарадимо. Тож нема чого й думати про це. Ох, — тут Ільза від злості аж тупнула ногою, — батько мав слушність, не віруючи в Бога. Чи могла би трапитись така нечувана кривда, якби на небі справді був Бог — принаймні порядний, справедливий Бог?

— Бог непричетний до того, що сталося, — впевнено відповіла Емілі.

— Як це? Таж він повинен був це лихо відвернути! — викрикнула Ільза, яка страждала тієї миті так тяжко, аж прагнула цілий всесвіт притягти до відповідальності за свій та чужий біль.

— Малий Аллан Бредшоу ще знайдеться, мусить знайтися, — зчепивши зуби, відказала Емілі.

— Знайдеться, але неживий! — зойкнула Ільза. — Ні, не кажи мені більше про Бога. І про лихо, що трапилося, теж не говори зі мною. Я божеволію, як думаю про це.

І знов тупнула ногою. Емілі намагалася відірватись думками від цього жахливого випадку і зайнятися винятково своєю «передплатною» справою, але душа була не на місці — аж тремтіла від тривоги й жалю. А все ж їй вдалося забути на деякий час про нещастя з хлопчиком — коли зупинилися посеред безлюдної місцини на околиці, угледівши невеличкий, вочевидь не заселений ще будиночок, що виглядав якимсь відособленим на тлі широких ланів, — гарний, ошатний, зусебіч оточений зеленню.

— Цей будиночок належить мені, — несподівано оголосила Емілі.

Ільза зумілася — аж бровою здвигнула.

— Тобі?!

— Так. Не є він, щоправда, моєю власністю — не те я хотіла сказати. Але часом трапляються домівки, що нам належать, без огляду на те, хто є законним власником. Тобі відоме таке почуття?

Ні, Ільза нічого подібного ніколи не відчувала — поняття не мала, про що йдеться.

— Я знаю, хто є справжнім власником цієї домівки, — мовила вона. — Пан Скубі з Кінгспорту. Збудував її собі для літнього відпочинку. Тітка Нет розповідала про це, коли я гостювала в неї у Вілтні. Будову скінчили заледве пару тижнів тому. Ладна домівочка, втім, як на мене, то замала. Мені до вподоби великі оселі — не люблю тісноти, вузького простору — особливо влітку.

— Але великий дім рідко, дуже рідко коли має свою індивідуальність, — замислено відказала Емілі. — А невеликі будинки завжди її мають. Оця домівка є наскрізь індивідуальною. Усміхається до мене, вітає нас… Мила домівочко, знай: я люблю тебе, розумію тебе. Якби мешкала в ній, то щовечора ставала б край західного вікна — помахати хусткою тому, хто вертається, стомлений, додому. На те і вибито у стіні це вікно, вікно як отвір любові та радісного очікування.

— Коли скінчиш розмову зі своєю домівкою, то мусимо йти, — сказала Ільза. — Насувається буря. Он, поглянь на ті хмари, на збурунену воду затоки. Подібні хвилі бувають лише перед бурею. За хвилину пуститься дощ. Найближчої ночі ми вже на сіні не спатимем, подруго Емілі.

Емілі рушила від любого їй будиночка неохоче, зволікаючи, все озираючись назад, поки могла його бачити. Такий був ладний, сподобний, такий для неї жаданий…

— Як не хочеться йти звідси, Ільзо, цей будиночок кличе мене, гукає, щоб я повернулася.

— Не будь дурепою, — вже роздратовано застерегла Ільза. — От і перші краплі дощу. Якби так не барилася, люба подруго, ми б уже були десь поблизу людського житла. Боже, як зимно стає!

— Ніч буде жахливою, — півголосом провістила Емілі. — Ільзо, де ж він тепер, той бідолашний маленький хлопчик? Так би хотіла почути, що його відшукали!

— Мовчи! — гримнула Ільза. — Ні слова більше. Лихо, страшне лихо, та що ж ми можемо вдіяти?

— Твоя правда: нічого. І це найстрашніше. Скажи: хіба не потворність — ми собі ходимо, збираючи підписи передплатників спеціального номера «Часу», тоді як нещасне хлоп’я блукає десь самітне, голодне і перелякане?

Дійшли до шосе. Решта дня сприятливою не була. Погода не виправдовувала сподівань. Жінки одна за одною відмовлялися від передплати, а чоловіків не було вдома — всі шукали нещасного Аллана.

— Втім, тепер це позбавлене всякого сенсу, — сказала одна з жінок. — Щонайбільше знайдуть його тіло. Прожити аж досі він не міг. Ох, я не годна ні їсти, ні готувати, ані шити, коли подумаю про його сердешну матір. Кажуть, вона спала з розуму — чи майже спала, — а що ж тут дивного?

— Либонь, тільки стара