Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

Емілі стала дорослішою, й життя підкидає їй нові труднощі, які вона долає з притаманною їй мудрістю та любов’ю. Вона покидає Місячний Серп, який тривалий час був її рідною домівкою і вирушає на навчання у школу в Шрусбері. Завдяки своїм талантам, Емілі зможе вистояти у боротьбі з труднощами нового життя, а також допомогти своїм друзям у їх подоланні, бо ця дівчина володіє тим, чого багато хто з нас ніколи не мав, а проте віддав би за це життя.
Нові зустрічі, радощі та переживання, успіхи й невдачі, перше визнання її письменницького хисту і перша закоханість — про все це у другій книзі трилогії.

Переклад Олега Бурячківського

Ілюстрації Івети Ключковської

Емілі Берд Стар сиділа у своїй кімнаті в Місячному Серпі, в Чорноводді. Був похмурий лютневий вечір, за вікнами шаленіла хуртовина. Емілі почувалася щасливою, такою щасливою, як тільки може бути людина. Тітка Елізабет, з огляду на сильний мороз, дозволила їй розпалити в коминку вогонь — виняткова ласка! І тепер він весело палахкотів, шугаючи вгору і на всі боки червоно-золотавими омахами, нерівномірно освітлюючи невелику охайну кімнату з чималими вікнами та зі старосвітськими меблями; білий лапатий сніг, нещадно гнаний буревієм, ритмічно бив у замерзлі, синяві шиби. Омахи полум’я надавали свічаду, що висіло на протилежній до комина стіні, вельми таємничого вигляду, поглиблювали перспективу з фігуркою Емілі, яка сиділа на отоманці перед комином, при двох великих білих свічах, — лиш таке освітлення дозволялося в Місячному Серпі. Емілі писала в новісінькій книзі, оправленій в шкіру, одній з так званих «книг Джиммі», що її кузен Джиммі подарував їй саме сьогодні. Писала, тримаючи книгу на колінах. Емілі дуже тішилася цим подарунком, бо вже списала, до останньої сторінки, попередню книгу, подаровану кузеном Джиммі ще восени. Цілий тиждень вона, позбавлена паперу і змоги продовжувати свій щоденник, відчувала невгамовну жагу писання.

Той щоденник став чи не головною рушійною силою її молодого, багатого внутрішнього життя. Він замінив їй листи, котрі, бувши зовсім дитиною, писала до свого небіжчика-батька, — листи, що виражали потребу «виписатися», звірити комусь свої турботи й печалі, бо ж навіть у такому чарівному віці — неповних чотирнадцять літ — людина вже має свої турботи й печалі, особливо якщо та людина живе під суворою, не завжди чуйною, хоч і, безсумнівно, приязною опікою тітки Елізабет Муррей. Часом Емілі відчувала, що цей щоденник достоту рятує її від спалення у вогні власної душі. Товста «книга Джиммі» здавалася їй сердечним другом, найвідданішим повірником, якому зізнаються в речах, що вимагають неодмінного висловлення, а водночас є занадто дражливими, аби звіряти їх будь-чиїм вухам. Але неописані книги чи навіть аркуші в Місячному Серпі траплялися зрідка і якби не кузен Джиммі, то Емілі ніколи б не стала власницею тих насущно потрібних, милих її серцю, незаймано білих аркушів. Тітка Елізабет, поза всяким сумнівом, не дала б їй такої книги на щоденник. Вона дотримувалася думки, мовби Емілі витрачає забагато часу на ту «нікчемну писанину», а тітка Лаура не зважилася б на вчинок, суперечний волі сестри, до того ж і вона гадала, що Емілі могла би проводити час із більшою користю і навіть приємністю. Тітка Лаура була найдобрішою жінкою у світі, але деяких речей вона не могла збагнути.

А от кузен Джиммі не боявся тітки Елізабет, і коли йому здавалося, згідно з його підрахунками, що Емілі вже потребує нової книги, то купував її і дарував, незважаючи на сердиті погляди тітки Елізабет. Того дня, попри сніговицю, він саме їздив до Шрусбері, їздив лишень по книгу, без жодної іншої справи. Тож Емілі тепер почувалася безмежно щасливою, пишучи при світлі свічок і м’якого, приязного відблиску полум’я, а за вікнами завивав і висвистував буревій — розгойдував віття старих дерев, засипав лапатим снігом любий усім садок Джиммі й люто знущався над Трьома Принцесами, як Емілі раз і назавше охрестила трійцю високих дерев, що росли в куті саду.

«Люблю вечірні хуртовини, коли навіть з дому не вийти, — писала Емілі. — Ми з кузеном Джиммі складали плани щодо літнього сезону, а саме: що садитимем у садку. Дивилися ціни в каталозі; вирішили замовити насіння червоних айстр, однак і далі будемо плекати золотаві айстри, що нині дрімають собі, вкриті теплою сніговою ковдрочкою. Приємно складати плани на літо, коли за вікнами шаленіє отака завія. Тоді виникає враження, неначе здобуваєш перемогу над чимось багато сильнішим і потужнішим від тебе, і це лиш тому, що людина має мозок, а хуртовина є силою сліпою — страшною, проте сліпою. Те саме відчуття переживаєш тоді, як там, за вікнами, лютує стихія, а ти сидиш отут, захищена, у своїм куточку, біля милого коминка й тільки смієшся з неї. А все чому? Бо понад сто років тому мій прапрапрадід Муррей збудував цей дім, і збудував на совість. Цікаво: чи хто за сотню літ здобуде перемогу над чимось потужним саме через те, що я жила колись на світі, або через те, що я одного дня померла? Ця думка є мені спонукою і натхненням.

Ці слова написала курсивом, а вже тоді опам’яталася. Пан Карпентер вважає, що я надуживаю курсивом. Каже, то манія ранньої вікторіанської доби, і я конче мушу позбутися цієї шкідливої звички. Дійшла висновку, що й справді, від манії треба відвикати, бо, зазирнувши до словника, зрозуміла, що бути маніяком зовсім небажано, хоч це ще не так страшно, як бути навіженим. От: знову курсивом! Але здається мені, цього разу вживання курсиву є цілком обґрунтованим.

Щодня не менш, як годину, читаю тепер словник. Аж якось тітка Елізабет подивилася на мене з підозрою і зауважила, мовляв, краще б я штопала панчохи. Вона й сама не знає, чому недобре копирсатися в словнику цілими годинами, проте гадає, що це має бути погано, адже вона особисто ніколи не відчувала такої потреби.

Я так люблю читати словник! (Що не кажіть, а тут курсив потрібен, пане Карпентере. Бо звичайне „люблю“ не здатне відтворити моїх почуттів!) Слова є чимось дуже захопливим. Тепер я вчасно схаменулася — встигла підкреслити лише перший склад! Саме лиш звучання деяких слів (наприклад: „одержимий“, „таємний“) вже засвічує в мені промінчика. (О, Боже! Але ж я мушу виділити „промінчика“. Бо це не звичайний промінчик, а найнезбагненніше, найчарівніше явище в моєму житті. Коли він спалахує в мені, то враз переді мною неначе стіна розступається, і крізь той-несподіваний, втім, незримий отвір я маю змогу зазирнути потойбік нашого світу), і знову курсив! Ох,