Люсі Мод Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

Закінчивши навчання в коледжі, Енн Ширлі влаштовується на посаду директриси школи в містечку Саммерсайд. Вона винаймає житло в старовинному, оповитому романтикою домі Шелесткі Тополі. Попереду улюблена робота й очікування на одруження з коханим. Усе було б чудово, якби не ворожість численної й шанованої родини Прінглів, через яку Енн уже подумує покинути Саммерсайд. Та несподівано вона не лише примиряється із Прінглами, які відтоді стають їй справжніми друзями. Енн знайомиться зі своєю маленькою сусідкою Елізабет і знаходить у ній рідну душу, а згодом їй вдається заприязнитися зі своєю заступницею Кетрін, постійно всім невдоволеною молодою жінкою, яка під впливом Енн цілковито. змінюється. Невдовзі Енн покине такі милі їй Шелесткі Тополі й повернеться до Ейвонлі.
Книжки канадської письменниці Люсі-Мод Монтгомері (1874–1942) вже понад століття користуються величезним успіхом у всьому світі. Щороку вони видаються мільйонними накладами у СІЛА, Канаді, Австралії та країнах Європи. За ними знято популярні кінофільми.
Це четверта книжка циклу про Енн Ширлі, який складається з восьми романів.

Люсі-Мод МОНТГОМЕРІ

ЕНН ІЗ ШЕЛЕСТКИХ ТОПОЛЬ

Рік перший

1

(Лист від Енн Ширлі, бакалавра гуманітарних наук, директорки Саммерсайдської середньої школи, Гілбертові Блайту, студентові медичного факультету Редмондського коледжу в Кінгспорті).

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд, Острів Принца Едварда,

Понеділок, 12 вересня

«Коханий,

дивовижна адреса, правда? Тобі доводилося чути щось чарівніше? „Шелесткі Тополі“ — це мій новий дім, і мені його назва дуже подобається. Як і назва Примарного провулку, хоч офіційно її не існує. Насправді він зветься — Трент-стріт, але цієї назви ніхто й не згадує, хіба зрідка в „Тижневім кур’єрі“, — і тоді люди перезираються й питають одне одного: „А це ще де?“ А це всього-на-всього Примарний провулок, хоча хтозна, чому його так називають. Я вже питала про це Ребекку Дью, та почула лише, що він завжди був Примарним провулком, і колись давно хтось розповідав, начеб тут мешкав якийсь привид. Але, запевняє вона, їй ніколи не траплялося в цім провулку нічого страшнішого за неї саму.

Проте не забігаймо наперед. Ти ще геть не знайомий із Ребеккою Дью. Але познайомишся: я відчуваю, що це ім’я незрідка виринатиме в моїх листах.

Надворі сутеніє. (До речі, яке гарне слово, коханий! Мені воно подобається значно більше, ніж „вечоріє“ — таке оксамитове, тінисте і… і СУТІНКОВЕ). Удень я належу цьому світові з усіма його клопотами, уночі поринаю в царство сну та вічності. Зате в сутінках я вільна від одного й від іншого, і належу самій собі… і тобі. Тож цю священну годину я завжди присвячуватиму листам до тебе. Хоча нинішній лист не буде любовним. У мене таке скрипуче перо, а я не можу писати любовних листів скрипучим пером… чи надто гострим… чи тупим. Отже, ТІ листи я писатиму лиш тоді, коли в мене буде саме таке перо, як потрібно. А поки що розкажу тобі про свій новий дім та його мешканок. Гілберте, вони такі серденька!

Сюди я приїхала щойно вчора ввечері в пошуках житла. Зі мною поїхала пані Рейчел Лінд — начебто на закупи, але насправді, я впевнена, для того, щоб знайти мені добру кімнату. Попри все моє навчання в коледжі й диплом бакалавра, вона досі вважає мене юним недосвідченим створіннячком, яке треба доглядати й пильнувати.

Їхали ми залізницею, і там, Гілберте, зі мною сталася кумедна притичина. Я з тих, хто постійно, хоч-не-хоч, утрапляє в халепи, — здається; я просто притягаю їх до себе.

Це сталося тоді, коли поїзд уже підходив до нашої станції. Я підвелася і, нахилившись, щоб витягти саквояж пані Лінд (вона збиралася провести неділю в гостях у своєї саммерсайдської подруги), схопилася рукою за те, що здалося мені блискучою, відполірованою ручкою вагонного сидіння. Наступної ж миті я дістала такий сильний удар по пальцях, що ледь не завила з болю. Гілберте, те, що я прийняла за ручку сидіння, виявилося лисиною якогось пасажира! Я вочевидь розбудила його, і тепер він сердито глипав на мене. Я перепросила його, сама не своя від ганьби, і похапцем втекла з вагона. Коли я востаннє на нього озирнулася, він усе ще похмуро дивився мені вслід. Пані Лінд перелякалася, а в мене досі болить рука!

Я не сподівалася якихось труднощів у пошуках житла, бо ж кімнату директорам і директоркам саммерсайдської школи от уже п’ятнадцять років здавала така собі пані Прінгл, дружина пана Томаса Прінгла. Але з якоїсь незбагненної причини вона раптом „утомилася від пожильців“ і не схотіла мене взяти. У деяких інших пристойних місцях так само чемно відмовили. Ще кілька місць я не змогла б назвати пристойними. Цілий день ми блукали містом, і нас — принаймні мене — почали долати втома, зневіра, спека та головний біль. Я вже готова була здатися… і саме тоді з’явився Примарний провулок!

Ми зайшли до пані Бреддок, давньої приятельки пані Лінд. Вона й сказала, що мене можуть узяти до себе вдови.

— Я чула, вони мусять узяти пожильця, щоби платити Ребецці Дью. Без додаткових джерел прибутку вдови більше не зможуть її тримати. А ХТО доїтиме їхню руду стару корову, якщо Ребекка піде?

І пані Бреддок суворо глянула на мене, мовби вважала, що доїти ту корову мушу я, але нізащо не повірила б, якби я заявила, що зможу із цим упоратися.

— А що це за вдови, про яких ти кажеш? — запитала пані Лінд.

— Таж тітонька Кейт і тітонька Четті, — відповіла пані Бреддок так, наче це мав би знати кожен, включно з нетямущими бакалаврами. — Тітонька Кейт — це пані Маккомбер, удова капітана Емейзи Маккомбера, а тітонька Четті — звичайна собі пані Маклін. Але їх усі кличуть тітоньками. Вони мешкають у самісінькому кінці Примарного провулку.

Примарний провулок! Тепер мені все було ясно. Я знала, що просто мушу оселитися в удів.

— Ходімо до них негайно, — звернулася я до пані Лінд. Так лячно було затриматися бодай на секунду, щоби Примарний провулок знову не зник у країні мрій.

— Ідіть до них, та знайте: брати вас чи ні, вирішуватиме Ребекка Дью. У Шелестких Тополях усім керує вона, це я вам напевне скажу.

Шелесткі Тополі! Такого не могло бути… не могло! Я вирішила, що мені це сниться. А пані Лінд заявила, що це дуже химерна назва, як для дому.

— То капітан Маккомбер вигадав. Це був його дім. Він обсадив його тополями, і так пишався ним, хоч рідко бував удома й чи не одразу знову їхав. Тітонька Кейт увесь час нарікала, як це незручно, а ми так і не збагнули, що ж вона мала на увазі — те, що він так швидко їхав, чи те, що взагалі приїздив. Надіюся, панно Ширлі, ви зможете там влаштуватися. Ребекка Дью — неперевершена куховарка, а щодо картоплі, то справдешній геній. Коли сподобаєтеся їй, будете як сир у маслі купатися. А коли ні — то вже ні, та й квит. Я чула, тут у нас якийсь банківський клерк шукає собі кімнату, і вона, можливо, обере його. Дивно, що пані Прінгл не схотіла вас узяти. У Саммерсайді повно Прінглів та їхніх родичів. Їх тут кличуть „королівською родиною“, і ви, панно Ширлі, мусите з ними ладнати, щоб мати успіхи в тій вашій школі. Вони завжди верховодили в околиці — навіть одна вуличка тут має ім’я старого капітана Авраама Прінгла. Це справжній клан, а головують у нім дві