Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Дія роману розпочинається 28 червня 1914 року — у день, що назавжди змінив хід світової історії. Попереду в героїв — а передовсім у Рілли, наймолодшої доньки Енн і Гілберта Блайтів — чотири складні й болісні роки тривоги, страху та жертв, пізнання болю втрат… а проте й невимовної любові та безцінного душевного розвитку на тлі великої війни. Надзвичайно щира, жива та завжди сучасна оповідь про звичне життя в незвичних, неприродних умовах, що назавжди змінить і персонажів, і читачів заключної частини циклу романів про долю Енн Ширлі.
Книжки легендарної канадської письменниці Люсі-Мод Монтгомері (1874–1942) вже понад століття користуються величезним успіхом у всьому світі. Щороку вони видаються мільйонними накладами у США, Канаді, Австралії, країнах Європи та Азії.
Це восьма й остання книжка із циклу про Енн Ширлі в чудовому українському перекладі Анни Вовченко.

Люсі-Мод Монтгомері

Рілла з Інглсайду

Пам’яті Фредеріки Кемпбелл Макферлейн, яка покинула мене на світанку, 25 січня 1919 року — щира подруга, видатна особистість, вірна, відважна душа.[1]

Розділ 1

Гленські «Новини» та інші чутки

Теплого, хмарно-золотавого пообіддя Сьюзен Бейкер із задоволенням, яке знати було в усій її постаті, вмостилася в крісло у великій інглсайдській вітальні. Була вже четверта година, і Сьюзен, що невтомно працювала від шостої ранку, постановила собі досхочу натішитися приємним спілкуванням. Того дня вона була цілком щаслива: на кухні все минало напрочуд спокійно, Доктор Джекіл не обертався на Пана Гайда, тож і не дратував її, а з улюбленого крісла у вітальні їй добре видно було предмет її особливої гордості — клумбу півоній, які вона сама посадила й виплекала. Тепер півонії, багряні, білосніжні й сріблясто-рожеві, пишалися в саду, як не могли пишатися жодні квіти в цілому Глені Святої Марії. Сьюзен була вбрана в нову шовкову чорну блузку, майже так само вишукану, як ті, що зазвичай носила пані Еліот, і білий накрохмалений фартух, обшитий вигадливим мереживом п’ять дюймів завширшки, ще й із такими самими мереживними вставками. Отож із радісним усвідомленням власного гідного вигляду Сьюзен розгорнула «Дейлі Ентерпрайз» і наготувалася прочитати місцеві новини, де, як уже повідомила панна Корнелія, містилася згадка чи не про кожного з мешканців Інглсайду. На першій шпальті «Ентерпрайз» великий заголовок сповіщав про вбивство якогось ерцгерцога Фердинанда в місті з чудернацькою назвою Сараєво[2], проте Сьюзен не звернула уваги на такий пустий, нецікавий факт; вона гортала сторінки, прагнучи важливіших звісток. Аж ось і вони — «Новини Глена Святої Марії». Сьюзен сіла зручненько, читаючи кожне речення вголос, щоб дістати від нього якнайбільшу втіху.

Пані Блайт із гостею, панною Корнелією — чи то пані Еліот — сиділи коло прочинених дверей на терасу, звідки з легким вітерцем линули неземні пахощі саду й веселе, чарівне відлуння з повитого виноградом куточка, де проводили днину Рілла, Волтер і панна Олівер. Там, де була Рілла Блайт, завжди лунав сміх. Також у вітальні, згорнувшись клубочком на канапі, куняв іще один мешканець Інглсайду, якого в жоднім разі не можна оминати увагою, бо ж він міг похвалитися напрочуд яскравою індивідуальністю, ще й був єдиною істотою в цілім світі, що здобулася на справдешню ненависть Сьюзен. Усі коти — загадкові створіння, та Доктор Джекіл і Пан Гайд — або ж, коротше, просто Док — був утричі загадковіший за інших. Він мав роздвоєння особистості, а Сьюзен запевняла, що кіт одержимий нечистим. Уже в самій його появі на світ було щось моторошне. Чотири роки тому Рілла принесла додому гарненьке білосніжне кошеня із грайливою чорною плямкою на хвості. Дівчинка дала новому другові ймення Сніжок; утім, Сьюзен одразу незлюбила кота, хоч і не могла чи не хотіла обґрунтувати свою неприязнь.

— Вірте чи ні, пані Блайт, дорогенька, — загрозливо промовляла вона, — на цього кота чекає поганий кінець.

— Чому ви так думаєте? — запитувала пані Блайт.

— Я не думаю, я знаю, — ото й була єдина відповідь Сьюзен.

Решта мешканців Інглсайду любили й розпещували Сніжка; то був охайний доглянутий котик, у бездоганно білій шубці, лагідний, вуркотливий і нелукавий. А невдовзі в Інглсайді сталася хатня трагедія: у Сніжка знайшлися кошенята!

Годі й уявити, як зловтішалася Сьюзен. Чи ж не казала вона, що ввесь вигляд того кота — це пастка й омана? От вони самі й пересвідчаться! Рілла залишила собі одне кошеня — прегарне, смугасте, з лискучим жовтогарячим хутром і великими золотавими оксамитовими вухами. Вона назвала його Золотком; ім’я немовби пасувало крихітному грайливому створінню, що змалку не виявляло жодних ознак своєї ницої натури. Звісно, Сьюзен попереджала сім’ю, що від виплодів того диявольського Сніжка годі чекати бодай чогось доброго. Утім, її застороги, як колись і пророцтва Кассандри, лишалися без уваги.

Блайти так звикли вважати Сніжка представником чоловічого роду, що й понині вдавалися до займенника «він», хоч то звучало геть сміховинно. Гості здригалися, коли в розмові мимохідь лунали слова про «Сніжка та його кошенят», а чи коли Рілла суворо веліла Золоткові: «Іди до своєї матінки — хай він тебе вмиє».

— Це непристойно, пані Блайт, дорогенька, — гірко зітхала сердешна Сьюзен. Сама вона завжди називала Сніжка «білим чудовиськом» чи «цією твариною», і щонайменш одна душа не потерпала, коли наступної зими «тварина» отруїлася на смерть.

А через рік з’ясувалося, що ім’я Золотко геть не пасує жовтогарячому котиськові, і Волтер, який тоді саме читав повісті Стівенсона, змінив його на інше — Доктор Джекіл і Пан Гайд. У подобі Доктора Джекіла кіт був лагідним домашнім ледацюгою, котрий обожнював м’якенькі подушки й незмінно тішився, коли його пестили й гладили. Особливо любив він лежати на спині й сонно воркотіти, доки хтось чухав йому лискучу кремову шийку. Він був славетним воркотом: ніколи ще в Інглсайді не було кота, що воркотів би так безперервно й натхненно.

— Коли й заздрити котам, то хіба через їхнє воркотіння, — мовив був лікар Блайт. — Немає на світі іншого звуку, що містив би в собі стільки вдоволення.

Док був пишним котом: у кожнім русі та позі його відчувалася чарівлива статечність. Коли він сидів, обвивши лапи смугастим хвостом, і незмигно дивився поперед себе, Блайти відчували, що навіть єгипетський сфінкс не міг би бути кращим оберегом дому. Коли ж він обертався на Пана Гайда — а це неминуче ставалося напередодні дощу чи сильної бурі — то було дике створіння з навісним поглядом. Перевтілення щоразу відбувалося раптово. Кіт навіжено підхоплювався із замрії, із шаленим гарчанням кусаючи будь-яку руку, що прагнула приборкати а чи погладити його. Хутро його темнішало, очі палали пекельним вогнем. У такі миті краса його здавалася потойбічною. Коли ж видозміна ставалася в сутінках, мешканці Інглсайду жахалися. Він скидався на достеменне чудовисько, і тільки Рілла боронила свого пестунчика, запевняючи, буцім із нього виріс «прегарний розбишака». О, він таки був розбишакою. Доктор Джекіл любив молоко; Пан Гайд цурався його, запекло глитаючи м’ясо. Доктор Джекіл спускався сходами тихо, аж ніхто не чув його кроків; Пан Гайд тупотів, ніби дорослий чоловік і незрідка «до смерті» лякав цим Сьюзен, коли та лишалася вдома сама. Він міг годину, мов заціпенілий, просидіти на кухні, некліпно втупившись у бідолашну служницю. Це дратувало її, проте Сьюзен, охоплена благоговійним жахом, не наважувалася виставити кота. Одного разу вона спромоглася пожбурити