Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

— Слухай, звідки у тебе такі думки, такі образи? — спитала захоплена уявою подруги Ільза.

Подібні запитання щоразу, невідомо чому, справляли Емілі прикрість.

— Не знаю, самі на розум приходять, — відказала вона лаконічно, ледь не брутально.

Ільзу розсердив її тон.

— На Бога, Емілі, не будь уразливою бабою! — вигукнула вона.

Тож на хвилину затремтів, захитався в своїх підвалинах той чарівний світ, у якому перебувала нині Емілі. Однак…

— Не сварімося тут, — попросила вона. — Щоб одна із нас не скинула другу зі стогу.

Ільза пирснула зо сміху.

Сміятися щиро і бути при тому розгніваним — річ неможлива. Таким чином, ця неповторна, розкішна ночівля просто неба не була зіпсована сваркою. Розмовляли стиха про шкільні секрети, звіряли одна одній свої мрії та острахи. Розмовляли навіть про своє майбутнє заміжжя. Не повинні були — звісна річ! — а все ж розмовляли. Ільза песимістично оцінювала свої шлюбні перспективи.

— Хлопці люблять мене як товариша, друга, однак сумніваюсь, аби хтось закохався в мене.

— Дурниці, — втішала подругу Емілі. — З десяти хлопців дев’ятеро закохані в тебе.

— А мені до душі припаде отой десятий, — замислено відказала Ільза.

Гомоніли чи не про все, про що лиш можна гомоніти. Кінець кінцем, заприсяглися одна одній, що яка з них помре першою, то вернеться на землю до другої, якщо це буде хоч трохи здійсненним. О, скільки подібних обітниць пролунало на землі, відколи на ній живе людина! Та чи бодай одну з них було виконано?

Врешті-решт Ільзу зморило на сон. Та Емілі сон не брав — не відчувала навіть потреби у сні. Відчувала потребу лежати отак, горілиць, і споглядати зорі, насолоджуватись чарами цієї розкішної ночі. Коли ж виплив місяць — округлий, величезний, променистий — захват Емілі посилився до такої міри, аж сльози потекли з очей, сльози щастя і вдячності Творцеві. Як добре, що Ільза спить. Жива, активна присутність найдорожчої навіть людини їй, Емілі, зараз небажана. Нині вона самодостатня — не тужить ні за любов’ю, ні за дружбою, ні за іншими почуттями, що зв’язують людину з людиною. Її щастя, її блаженство є досконалими, замкненими у власному просторі. Такі хвилини трапляються в людському житті надзвичайно рідко, та, коли вже трапляються, є невимовно прекрасними — неначе дочасне й скінченне враз вивищується до вічного й нескінченного, мовби людство на мить підноситься до Божественних високостей, а всяка бридота зникає зі світу, поступаючись місцем красі, самій лиш красі. О, краса! Емілі аж тремтіла, вимовляючи це чарівне слово. Любила красу понад усе, а нині була нею виповнена, як ніколи. Боялася зайвий раз поворухнутись чи дихати глибше, щоб не перервати цей плин краси, який поймав усю її істоту. Життя уявлялося їй чарівним інструментом, що на ньому душа її вигравала небесні мелодії.

— Боже, сподоб мене стати гідною цієї краси, сподоб мене, Господи! — молилася вона. Чи стане вона колись достойною свого покликання, чи спроможеться передати людям, бодай приблизно, зміст «Божественного діалогу»? Передати — мусить, не має вона права поховати його в собі. А світ — чи дослухається… чи зрозуміє… чи відчує? Лиш тоді відчує, коли вона подужає точно відтворити правду життя, іншим переказати те, що було їй сповірено. І байдуже, хвала від людей чи хула, слава чи неслава! Вона-бо жриця краси, лиш йому, божеству краси, вона у житті слугуватиме.

Заснула в піднесеному, безжурному настрої. Снилося їй, наче вона є Сафо, славетною еллінською поеткою, що стрибає в море зі скелі. Відтак пробудилася і з подивом зауважила, що лежить попід стогом, а нагорі, на стозі, сидить Ільза і дивиться на неї допитливими очима. На щастя, доволі багато сіна сповзло донизу разом із Емілі, тож Емілі не постраждала. Мала підстави промовити зі сміхом:

— Бачу, попри все, я таки вціліла!

Якщо ти засинаєш під гімни богів, а прокидаєшся внаслідок падіння зі стогу сіна, то є в тім щось образливе, навіть принизливе. Та завдяки цій пригоді дівчата побачили схід сонця над храмовою вежею, а для цього варто було пожертвувати кількома годинами сну.

— Врешті-решт я ніколи не думала, що павутиння, скупане у вранішній росі, може бути аж таким гарним. Подивись-но, Ільзо, — ось воно розтягненяяяе на цих високих, гінких травах.

— Мусиш як стій написати про павутиння вірша, — кисло відказала Ільза, адже її настрій таки зіпсувався після переляку, якого вона зазнала через падіння Емілі.

— Як там твоя нога?

— Добре. Але голова — геть мокра.

— У мене так само. Що вдієш: роса, Ільзо! Зараз надінемо капелюшки, а згодом сонце висушить нам волосся за кілька хвилин. Добре, що так рано вирушаємо нині в дорогу. Повернемось у лоно цивілізації тоді, як треба буде знов показатися людям. Ільзо, присягнися, що нікому й словом не обмовишся про нашу ночівлю. Була вона просто розкішною, але залишатиметься розкішною тільки доти, доки ніхто про неї не знатиме. Пригадай-но наше купання при світлі місяця!

— Люди мають цілком ідіотичні погляди на життя, — пробурчала Ільза, зсуваючись зі стогу на землю.

— Ой, поглянь на храмову вежу! Їй-бо, такої миті можна стати сонцепоклонницею.

Справді: сонце на сході дедалі сильніше забарвлювало рожевим і небокрай, і вежу церкви.

— Світ щодня є молодим упродовж кількох хвилин: як сходить сонце, — у захваті прошепотіла Емілі. Відтак дістала з торбини «книгу Джиммі» й занотувала новонароджений афоризм.

І знов, мандруючи, вони стикалися з тими самими проявами людської вдачі: одні відмовляли чемно, інші — брутально, ще інші підписувалися так неохоче, аж Емілі думала: краще б уже відмовили. Однак загалом приємно провели дообідній час, і це відчуття приємності неабияк посилилося, коли щедрий обід у гостинній фермі наповнив