Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

Маргарет Мак-Інтір зберігає цілковитий спокій, — зауважила літня жінка, що шила собі край вікна. — Я гадала, вона теж побиватиметься. Бо дуже любила малого Аллана.

— Ех, Магарет Мак-Інтір вже п’ять років як схибнулася з глузду. Не переймалася навіть долею власного сина, який замерз на смерть у Клондайку. Виглядає на те, що її почуття так само замерзли, закрижаніли. З тієї пори вона є напівбожевільною. Ось і тепер вона усміхнеться і повідає нам, ніби дала шльопанця королю.

Жінки засміялися. Емілі нюхом новелістки одразу вчула, що тут можна дізнатися щось цікаве, та Ільза квапила в дорогу.

— Мусимо поспішати, Емілі, а то нізащо не дійдемо до Сент-Клера завидна.

Втім, незабаром усвідомили, що не добутися їм сьогодні до Сент-Клера, ніяк не добутися. Адже мали здолати ще три милі дороги, а сонце вже спускалося за обрій і вечірнє небо віщувало негоду.

— Не дійти нам сьогодні до Сент-Клера, — оголосила Ільза рішуче. — За чверть години вже споночіє, а дощ починає лити, наче з відра. І буревій он зривається. Ходім до тієї домівки — попросимось на нічліг. Домівка виглядає непогано — зовні чиста, охайна — може, нас там прихистять.

Тієї ж миті сонце роздерло хмари, й велика багряна сонячна куля промінням своїм осяяла скісні смуги дощу. Весь краєвид у цьому предивному освітленні видався неземним, божистим.

— Ах! — захоплено вигукнула Емілі. — Ще ніколи в житті я не бачила нічого прекраснішого!

Мерщій видобула з торби «книгу Джиммі» й заходилася гарячково писати, не відриваючи олівця від паперу. Ільза чекала з нарочитою, демонстративною терплячістю. Знала, що Емілі з місця не зрушить, допоки не скінчить розпочатої замальовки. Сонце тим часом сховалося, дощ уперіщив з новою силою — Емілі ж, наче нічого й не відбувалося, неквапливо згорнула «книгу», зітхнула з задоволенням і підвелася.

— Тепер, Ільзо, можемо простувати далі.

— А ти не могла зачекати з тим писанням, доки не опинилися б під чиєюсь покрівлею? — запитала Ільза, тремтячи від холоднечі.

— Ні, не могла. Бо натхнення минуло б. Нині, без довгих роздумів, я подужала кожну річ назвати її властивим іменням. Ходім же! О, який пахучий цей вітер! Так люблю солоний пах морського вітру! Буря є чудовим, розкішним явищем природи — незважаючи ні на що. У мені щось підноситься, росте, коли споглядаю бурю.

— Часом я відчуваю це, однак не сьогодні, не зараз, — мовила Ільза. — Зараз я стомлена до краю, і це бідолашне дитя…

— Ох! — розпачливо скрикнула Емілі. — Я забула про нього, бідаху. Як я могла?! Де ж він може бути?

— Аллана серед живих немає, — сказала, як відрізала, Ільза. — Краще думати так. Уяви собі маленького хлопчика за такої негоди, з буревієм і зливою, самотнього і голодного… Краще, аби цього нещасного створіння вже на землі не було.

Охайно вдягнена, у білому фартуху жінка відчинила двері господи, в які несміливо постукали дівчата.

— Так, звісно, ви можете тут заночувати, — привітно відповіла жінка на прохання дівчат-мандрівниць. — Але мусите вибачити нам деякий безлад у кімнатах. Ми тут вельми зажурені й стривожені, живемо у безнастанному смутку й не можемо навіть думати про хатній порядок і щоденну роботу.

— Вибачте, — майже пошепки промовила Емілі. — Ми підемо до іншої оселі.

— Ні, якщо вам те все не заважатиме, ми з охотою дамо вам нічліг. За такої негоди вам буде непросто ходити від оселі до оселі. Я тут не господиня, я тільки сусідка, що прийшла допомогти в біді. Пані Бредшоу від горя зовсім втратила голову — а хто на її місці не втратив би?

— Це сталося… тут? Чи знайшовся синочок пані Бредшоу?

— Не знайшовся й ніколи не знайдеться. Мати плаче і плаче, а я не втішаю, бо що я можу їй повісти? Навіть похорону не буде, бо як можна справити похорон, коли немає тілесних решток?

Ці слова звучали достоту моторошно. Емілі з Ільзою воліли б рушити до іншої домівки, але буря шаленіла й темрява була непроглядною. Отже, скинули свої геть промоклі плащики й капелюшки і почвалали за пані Голлінгер (таким, виявляється, було її прізвище) до кухні.

— Сідайте-но біля вогню. Ось я трохи його підживлю… Не соромтеся, панни, — це дід Бредшоу. Діду, ці панни потрапили в негоду і прагнуть у нас переночувати.

Дід поглянув на дівчат блакитними очима, позбавленими всякого виразу, й не зронив ані слова.

— Не зважайте на нього, — шепнула пані Голлінгер. — Йому перевалило за дев’яносто, а говірким він не був і замолоду. Клара, пані Бредшоу, — в сусідній кімнаті. Коло неї брат її, пан Мак-Інтір з Шарлоттетауна. Вчора послали по нього, бо він єдиний уміє з нею поводитись і має на неї вплив. Цілий день міряла кроками світлицю — лиш йому вдалося умовити її лягти в ліжко. А чоловік її бродить околицями — все шукає малого Аллана.

— У дев’ятнадцятому сторіччі дитина щезнути не може, — зненацька озвався дід Бредшоу з незвичайною твердістю в голосі.

— Твоя правда, діду, поза тим, надворі вже двадцяте сторіччя. Невдовзі Аллан повернеться. Буде весело бавитись поміж нас усіх. До речі, а звати вас як, мої панни? Барнлі? Стар? То ви знаєте Мурреїв? О, племінниця!

Вигук пані Голлінгер був надзвичайно промовистим. Одразу видобула не абищо, а срібний столовий посуд і заметушилася коло поважних гость.

Емілі та Ільза їли вечерю з великим апетитом, дід Бредшоу приглядався до них наче з підозрою.

— Де мій синок… надворі ж мокро і зимно… де мій маленький синочок? — пролунав із суміжної кімнати жіночий голос, що віяв такою розпукою, аж Емілі в дрож кинуло.

— Він повернеться, Кларо, його знайдуть — от побачиш! — лагідно відказала пані Голлінгер.

— Ні, не повернеться, не повернеться вже ніколи. Помер, помер. Убила його та вівторкова холоднеча. О