Симона Вілар - Щаслива суперниця

Тоді я вдався до умовлянь — мовляв, не варто було б серові Гаю встрявати в цю історію, й коли він надумає дати нам усім спокій, я навіть не повідомлятиму про його появу в наших краях, і він зможе їхати, куди забажає.

Однак посмішка, з якою слухав мої слова лицар, дуже мені не сподобалася. Немовби перед ним стояв та бурмотів нісенітниці сільський божевільний. І проте я й далі зволікав:

— Не ускладнюйте, сере, своє і без того непросте становище. Адже всім нам відомо, хто ви такий. Ви лиходій і злочинець, який зробив безліч злодіянь проти королівської влади, церкви та встановленого порядку.

— Ви вважаєте, що у всьому переліченому винен я один? О, ви лестите мені, святий отче.

Який нахаба! Але в його руках арбалет, і поки наше становище докорінно не зміниться, я мушу відволікати його увагу.

Раптово мене простромила жахлива думка. Час грав на руку не тільки нам — недарма хрестоносець нікуди не поспішав і нічого не вживав крім того, що вже зробив. Напевне, він примчав сюди після того, як сповістив людям графа Норфолка, куди їде. І коли з площі перед собором до нас долинули голоси, стукіт копит і брязкання зброї, залишалося тільки молити небо, щоб це виявилася варта з Бері.

Однак цього разу святий Едмунд залишився глухим до моїх благань. Першим, кого я побачив під аркою соборних врат, виявився Едгар Армстронг. За ним ішли Пенда й ще дюжина озброєних людей.

Граф ступив під склепіння собору й завмер, оглядаючись. І тоді я, намагаючись приховати переляк, обурено вигукнув — яке право він має вдиратися зі збройними людьми під склепіння Божого храму, й одночасно помітив, як леді Бертрада позадкувала, сховалась за колоною.

Едгар не помітив дружини. Його погляд поквапливо шукав іншу жінку — й нарешті він побачив її, нерухому, на сходах до вівтаря. Із грудей графа вирвався крик, і він кинувся до Гіти. Опустився на коліна, почав кликати її та намагатися привести до тями, але Гіта не рухалася, нагадуючи покинуту дітьми ганчір’яну ляльку.

Тоді граф Норфолк розлючено оглянув усіх, хто юрмився обіч вівтаря.

— Чого вам знову треба від неї, негідники! Хіба не досить того, що їй уже довелося перетерпіти?

До нього ступнув хрестоносець, який вже опустив свою страшну зброю. Він намацав пульс на зап’ясті Гіти й щось неголосно промовив.

Його слова подіяли на Едгара — він передав жінку своїм людям і підвівся з колін. Погляд його обмацував нас одного за одним.

Я постарався себе опанувати. Цієї хвилини граф Норфолк перебував у моїх володіннях, він незаконно вдерся сюди. До того ж, на порозі соборних врат почали з’являтися стривожені незвичайним гамором ченці, а за ними й монастирська варта. Зараз вони гукнуть підмогу, й тоді вже я диктуватиму знахабнілому саксові свої умови.

Але тут Едгар помітив Хорсу.

— Ти?! Знову ти, Хорсо? Скільки тебе не б’ють, ти, як злісний пес, ладен напасти з будь-якого підворіття.

— Ти сам пес! — огризнувся тан. На його обличчі не було переляку — швидше, лють і розчарування. — Блудливий пес, який розбестив довірену тобі дівицю! Я домагався того, щоб повернути їй ім’я, честь і врятувати від тебе, звабнику!

— Врятувати? Ти ледь не погубив Гіту! Поглянь на неї, нідерінгу, поглянь — хіба це схоже на порятунок?

— Це ти нідерінг і до того ж, зневажений боягуз, оскільки уникаєш мене, не бажаючи вирішити в чесному двобої, кому дістанеться ця жінка.

Цікаво, як далеко зайдуть у своїй ненависті ці двоє синів старого Свейна? Ба, та ж вони й не відають про своє споріднення. Чи не скористатися цим? Саме час, тому що Едгар уже схопився за меч, а Хорса вирвав у одного зі своїх людей здоровенну саксонську сокиру. Зрозуміло, було б непогано, якби вони й справді порішили один одного просто зараз, але соборові Святого Едмунда на сьогодні досить безчестя й святотатств.

Моїх людей у храмі ставало дедалі більше, й це додало мені впевненості. Я вирішив втрутитися.

— Зупиніться! Ви перебуваєте під склепінням Божого храму. І якщо навіть це вас не зупинить, то припиніть сварку хоча б тому, що не може бути двобою між кревними родичами й синами одного батька.

Схоже, для Едгара це не було новиною — він просто зітхнув і опустив меча. Хорса ж затремтів усім тілом, його обличчя почервоніло й здулося, він почав наступати на мене, потрясаючи сокирою.

— Неправда! Ти брешеш, проклятий попе!

Хвала Творцеві, мене встигли прикрити собою монастирські стражники. І я не зміг відмовити собі в задоволенні дошкулити відразу обом саксам.

— Це найчистіша правда. Тільки погроза кровопролиття в храмі змусила мене розкрити довірену мені на сповіді таємницю Гунхільд із Фелінга. Знайте ж усі, що не тан Освін був батьком Хорси, а Свейн Армстронг. Ти, Хорсо, незаконнонароджений брат Едгара.

— Брехня! Ти ганьбиш пам’ять моєї матері, негіднику! І якщо є справедливість — горіти тобі в пеклі до кінця світу!

Він кинувся на мене, але стражники налягли на нього й розпластали на підлозі, вирвали з рук сокиру.

«Це тобі, Хорсо, за Тауер Вейк, — подумав я. — Абат Ансельм ніколи нічого не забуває».

Сакс ще гарчав і рвався. Але Едгару цієї миті вже було не до нього, бо Гіта нарешті ворухнулася, й він схилився над нею. І вона негайно впізнала його. Я бачив, як її ще