Симона Вілар - Щаслива суперниця

який тримає під п’ятою навіть святу церкву. І знову під склепіння храму ввели Гіту Вейк. Я помітив, що вона ледь тримається на ногах. Усе, що сталося з нею сьогодні, остаточно позбавило жінку сили. Я знову став біля вівтаря, а один зі стражів тримав заздалегідь приготовані обручки.

— Ти, Хорсо, син Освіна й Гунхільд, чи береш цю жінку, Гіту з роду Вейк, за дружину?

— Так!

— Ти, Гіто з роду Вейк, чи береш Хорсу, сина Освіна й Гунхільд із Фелінга за чоловіка?

Ніхто й не чекав від неї відповіді. Гіта мовчки стояла, підтримувана двома слугами Хорси. Обличчя в неї було очужіле, погляд застиг.

Я продовжував:

— Коріться одне одному в страху Божому. Чоловіче, шануй і оберігай свою дружину перед Богом і людьми. Дружино, корися своєму чоловікові, тому що відтепер він пан твій і глава родини, як Христос глава Церкви…

При цих словах Гіта раптом осіла на руках слуг, голова її закинулася. Свідомість полишила її.

Хорса кинувся був до нареченої, та леді Бертрада звеліла йому не метушитися.

— Закінчуй, Ансельме!

Я скорився, якось пробубонів належне, звелів подати обручки та наказав Хорсі одну надягти собі, другу — на палець нареченої. Сакс квапився, нервував і, звісно, впустив перстеник, який покотилося плитами кудись у морок під арками. Поки слуги плазували, відшукуючи його, Хорса повернувся до байдужої Гіти, що лежала на сходах перед вівтарем…

І тут з грюкотом розчинилися важкі, окуті штабами заліза врата собору.

— Не рухатися! Всім залишатися, де стоїте!

Який недоумок не засунув засуви після хвалебної? Із отвору, що сірів між стулок соборних врат, до нас наближався грізний воїн у обладунках, тримаючи перед собою зведений арбалет.

— Якщо хто надумає зрушити з місця — довідається, як воно — мати діру в животі завбільшки як гусяче яйце.

Воїн зупинився за кілька кроків від нас. Неподалік на колоні догоряв смолоскип, і я зміг розгледіти незнайомця. Це був високий лицар з довгим чорним волоссям — той самий загадковий хрестоносець із фенленду, що порубав людей Гуго Бігода, ворог короля, за голову якого призначено винагороду.

Він щойно полишив сідло після тривалої скачки, дихав важко, відблиски смолоскипа ковзали по крицевих пластинах у нього на грудях. Але очі в нього були уважні, як у кішки перед стрибком на здобич. І хоча всім було зрозуміло, що він встигне вистрілити тільки раз, не знайшлося бажаючих послужити мішенню для арбалетного болта.

Однак незабаром я помітив, що хрестоносець прибув на самоті. А значить, у нас був шанс — рано чи пізно сюди з’являться ченці або служки, відволічуть увагу лицаря, а там, гляди, й гукнуть варту. Час минав, ми, як і раніше, стояли під прицілом, і наше перше сум’яття змінилося надією.

Я заговорив перший:

— Ізидь, воїне, поки я не закликав на тебе прокляття Божого. Ти проник у храм зі зброєю, ти вчинив злісне святотатство!

— Краще б вам мовчати, святий отче, — була відповідь. — Мені не вперше відправляти попів чортам на забаву.

Тьмяне вістря зблиснуло, арбалетна стріла повернулася в мій бік, і мені нестерпно схотілося справити нужду.

Цього ще тільки й бракувало! Я закликав усю свою мужність.

— Чим ти вихваляєшся, негіднику!? Втім, від Гая де Шампера, злочинця й ворога корони, нічого іншого не доводиться очікувати.

Лицар і оком не змигнув. Але кутиком ока я встиг помітити, як схвильовано поворухнулася графиня. Хрестоносець миттю вловив цей рух, і арбалет повернувся в її бік. Хрестоносець докірливо похитав головою.

— Опануйте себе, мадам. Я зробив вам одну послугу заради вашої сестри, але не сподівайтеся, що й надалі буду настільки великодушним.

Тепер його погляд кинувся до Гіти. Вона ще й досі лежала непритомна й не виказувала ознак життя. Я бачив, що лицареві хотілося б надати їй допомогу, але водночас він побоювався втратити контроль над людьми Хорси й самим Хорсою.

Усе це було нам на руку — швидко розвиднялося. Ось-ось мав з’явитися церковний сторож, а слідом і перші парафіяни. Кожен із них негайно гукне варту, й цього мерзотника схоплять.

Зненацька Хорса спробував наблизитися до Гіти, але твердий голос лицаря втримав його на місці.

— Не лізь не в свою справу, нормандський пес! — огризнувся осоромлений Хорса. — Ти спізнився, й ця жінка — моя дружина. Ми повінчані!

— Ні!

На мій подив, це вигукнув брат Денніс. Він стояв біля вівтаря, ще й досі бездумно погойдуючи кадилом, і коли спіймав мій погляд, по його обличчі потекли сльози. Однак він повторив:

— Ні, обряд не було завершено! Я можу заприсягтися в цьому.

— Браво, брате! — вигукнув лицар. — Навіть один чесний чернець робить честь цьому опоганеному насильством храму. Втім, якщо наречена непритомна, а наречений тримає в руках обидві обручки, не потрібні ордалії,[25] щоб довести — справа нечиста.

Я люто глянув на ченця.

— Ти чорна вівця в моїй пастві, брате Деннісе. Відтепер ти вигнаний із обителі.

Писар смиренно кивнув і знову залився слізьми.