Симона Вілар - Щаслива суперниця

квола рука оповила графові плечі, вона промовила кілька слів, і бліда тінь посмішки промайнула на її губах.

Граф залишив жінку, вийшов на середину храму. Незважаючи на те, що діялося в його душі цієї миті, вигляд у нього був владний, а хода вселяла трепет. Я спіймав на собі погляд його презирливо примружених синіх очей.

— Ти вчинив підло, попе, розкриваючи таємницю сповіді, й поглумився з пам’яті померлих. Але нехай судить тебе Бог. Я ж пробачаю тобі востаннє й беру у свідки всіх, хто тут перебуває: якщо це твоє нице діяння не стане останнім, навіть твій сан не врятує тебе від загибелі.

Він перевів погляд на Хорсу. Той уже вгамувався й стояв з похиленою головою так, що його довге біляве волосся закривало обличчя.

— Тане Хорсо! — вигукнув Едгар. — Допоки я залишаюся графом у Норфолкширі, ти є моїм підданим. Знай, що за вчинене тобою викрадення вільно народженої жінки я оголошую тебе поза законом у моїх володіннях. Даю тобі два дні, щоб полишити межі графства. Після закінчення цього терміну кожен зможе безкарно вбити або принизити тебе. Якщо ж ти не підкоришся цьому велінню, мої люди схоплять тебе й замкнуть у Норіджській темниці.

У відповідь на його слова Хорса повільно підняв голову. Його обличчя спотворила судома, очі палали, мов свічки.

— Ти не брат мені, Едгаре. Ніхто, навіть узявши в руки розжарене залізо, не змусить мене повірити, що ми з однієї плоті й крові.

Дивна річ, питання про споріднення зараз здавалося Хорсі важливішим за веління про вигнання. Однак Едгар не звернув уваги на випад брата.

— Ти добре розчув, що я сказав, Хорсо? Починаючи з цього ранку в тебе є тільки два сходи сонця, щоб зібратися в дорогу, попрощатися із близькими й покинути межі Норфолку. Що стосується твоїх володінь… У тебе є син, і я простежу, щоб він безперешкодно вступив у володіння манором Фелінг.

Едгар жалів брата, залишаючи майор за його сином, прижитим від наложниці. Зрозумів це Хорса, чи ні, але в його погляді не поменшало ні презирства, ні ненависті. З гордовито піднятою головою він рушив до виходу з собору, й ті, хто встиг тут зібратися, розступались, даючи йому пройти.

Але мені вже було не до Хорси, бо з того місця, де я стояв, я зумів помітити в юрбі сім чи вісім незнайомців, нічим не схожих на парафіян. Похмурі, рішучі обличчя, темні плащі, під якими вгадувалася зброя, — усе вказувало на те, що це саме ті люди, по яких я посилав. Ловці короля, мисливці за головою Гая де Шампера.

Тож забава ще не скінчилася.

Я подивився туди, де, підтримуючи Гіту, стояв сер Гай. Жінка спокійно стояла, спираючись на його руку, і поглинений нею лицар не бачив, як переміщалися в юрбі люди короля, обмінюючись швидкими поглядами й кивками, неначе мисливці, які оточують дичину. Але тепер я вже не побоювався, що в моєму храмі може відбутися кровопролиття, — я його жадав. Жадав настільки, що не витримав напруги.

Уже не володіючи собою, я вигукнув зривистим голосом:

— Хапайте його, хапайте Гая де Шампера!

Подальше відбулося блискавично. Стрімким стрибком лицар відірвався від Гіти, його арбалет блискавично злетів, і перший ловець, який опинився перед ним, упав з пробитими важким болтом грудьми. Інший спробував напасти, але граф невловимим рухом метнув у нього ножа. У нефі, де вже зібралося чимало людей, зчинилось сум’яття, а Едгар громовим голосом наказав своїм людям схопити чужинців.

У руках одного з ловців також з’явився арбалет, але вистрілити він не встиг, тому що на спину йому стрибнув Пенда й вони зчепились, покотилися по підлозі. Я закричав був монастирській варті, щоб оточували злочинця, але замовк на півслові, бо він сам виник переді мною й із нелюдською силою опустив мені на голову окуте залізом ложе свого арбалета. В очах у мене стемніло, немовби склепіння собору раптом звалилися.

Я впав. Хрестоносець одним стрибком перескочив вівтар, за який я намагався заповзти, і його високі чоботи виявилися поруч із моїм обличчям. Я стисся, очікуючи, що він знову почастує мене арбалетом, та лицар ніби не помічав мене. І тут пролунав регіт цього розбійника:

— Агов, ви, королівські шукачі! Марна праця! Удача сьогодні не на вашім боці.

І він оглушливо свиснув, ніби висловлюючи презирство до переслідувачів.

Я поповз рачки за вівтар, але застиг, витріщив очі. Такого я й уявити не міг. Крізь юрбу, що металася в шаленстві, просто до вівтаря мчав величезний вороний жеребець, немов примара, що вирвалася з пекла. У розчинені стулки соборних врат за ним вривалися потоки сонячного світла, і в цьому освітленні диявольський кінь із розмаяною гривою здавався охопленим полум’ям. Але це не було видіння — я бачив, як сахається юрба, як підкови коня висікають іскри з плит підлоги.

Вороний зупинився впритул до мене й загарцював, загримів копитами. Тоді Гай де Шампер ступив на мою спину, як на підніжку для вершників, і одним стрибком виявився в сідлі. Кінь здійнявся дибки, заіржав, ніби загримів, а наступної миті промайнув у осяяних сонцем вратах собору й зник.

Стражники, воїни, ченці й парафіяни, тиснучи один одного, кинулися слідом. Лемент «Лови!», «Назад!», крики страху й запалу злилися в суцільну какофонію.

На жаль, сумну месу довелося нам відслужити в Бері-Сент-Едмундс цього ранку.

Собор спорожнів швидше, ніж можна було очікувати. Я спробував підвестися, і хтось підтримав мене під лікоть. Я озирнувся — брат Денніс.

— Іди геть!

Я вирвав руку, обмацуючи