Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

для мене ви належите до цілковито чужого мені світу, — пояснив Амадіс. — Я б хотів зрозуміти.

— Це удар, яким вас нагородили, нагадав вам, що ви чоловік? — запитала Рошель.

— Мені тепер дуже боляче, — відгукнувся Амадіс, — тож іронії я не сприймаю.

— Коли ви припините вважати, що всі з вас насміхаються? — сказала Рошель. — Якби ви знали, як це мені байдуже!

— Проїхали, — сказав Амадіс. — Ви кажете, що Анжель до вас чіпляється. Вам це неприємно?

— Ні, — відповіла Рошель. — Він для мене щось на зразок резервного варіанта.

— Але він, певно, ревнує до Анни.

— Звідки ви це взяли?

— Висновую за аналогією, — відповів Амадіс. — Я добре знаю, що хотів би зробити з Сальє.

— Що?

— Вбити його, — сказав Амадіс. — Копняками в живіт. Поки геть не розчавлю його.

— Анжель не такий, як ви. Він не такий пристрасний.

— Помиляєтеся, — заперечив Амадіс. — Він усього цього бажає Анні.

Рошель занепокоєно на нього подивилася.

— Думаєте, нічого доброго з цього не вийде?

— Та ні, — сказав Амадіс, — усе таким чином владнається. Мені-то що з цього? Я це кажу не для того, щоб вас подратувати.

— Ви так говорите, ніби справді знаєте, — сказала Рошель. — Думаю, хочете, щоб я купилася. Але одним загадковим виглядом мене не візьмеш.

— Та немає в мене загадкового вигляду, — відказав Амадіс. — Я страждаю і тому розумію такі речі. О, до речі, як там ваша робота?

— Все готово, — відповіла Рошель.

— Зараз дам вам ще. Беріть блокнота.

— Схоже, ви вже набагато менше страждаєте, — констатувала Рошель.

— Прибув баласт, — повідомив Амадіс. — Треба підготувати пла-тіжки для водіїв вантажівок і запропонувати їм роботу на залізниці.

— Вони відмовляться, — сказала Рошель.

— Починайте занотовувати, — звелів Амадіс. — Можна влаштувати так, що не відмовляться.

Рошель зробила три кроки й взяла свій блокнот і олівець. Поклавши лікті на стіл і обхопивши голову руками, Амадіс зачекав кілька хвилин і почав диктувати.

IV

— Це було першокласне святе діяння, — констатував абат Малжан.

Анна, археолог й абат повільно поверталися.

— Ох, ця негритянка... — казав Анна.

— Святі угодники!..

— Ходімо, ходімо, — закликав археолог.

— Дайте спокій Клодові Леону, — попередив абат. — Він дає їй раду не так і погано.

— Я б не проти простягнути йому руку помочі, — сказав Анна.

— Рука — це не зовсім те, чим він послуговується, — зазначив абат. — Ви не стежили за деталями.

— Ох, це ж треба! — вигукнув Анна. — Поговорімо про щось інше. Я вже йти не можу.

— Згоден. Це справляє враження, — сказав абат. — На щастя, на мені сутана.

— Що потрібно зробити, щоб стати священиком? — запитав Анна.

— Ви самі не знаєте, чого хочете, — відказав Малжан. — То одне вам подавай, то друге. То ви нісенітниці верзете, то маєте цілком розумний вигляд. То чутливий і вразливий, то цілковитий мерзотник, наче торговець худобою, що тільки про те й думає. Перепрошую за вжиті вислови, їм ще далеко до моїх думок.

— Нічого страшного, — заспокоїв його Анна. — Я розумію. Він розреготався й узяв абата під руку. — Малжане, — сказав він, — а ви самець!

— Красно дякую, — відгукнувся Малжан.

— А ви, — продовжував Анна, повертаючись до археолога, — ви — лев. Я щасливий бути знайомим з вами.

— Я старий лев, — відказав Атанагор. — Ваше порівняння було б точнішим, якби ви обрали землерийну тварину.

— Нічого подібного! Ваші розкопки — то самі вигадки. Ви постійно про них говорите, але ніхто їх не бачив, — висловився Анна.

— А ви б хотіли подивитися?

— Звісно! — відгукнувся Анна. — Мене цікавить усе без винятків.

— Вас цікавить усе потроху, — уточнив Малжан.

— Як усіх, — відказав Анна.

— А як же спеціалісти? — зауважив археолог. — Мій скромний приклад, звісно, ні про що не свідчить, але археологія — це все для мене.

— Неправда, — заперечив Анна. — Це лише жанр.

— Зовсім ні! — обурено вигукнув Атанагор.

Анна знову засміявся.

— Я вас запакую в ящик, — сказав він. — Ви ж туди кладете фаянсові горщики, які вам нічого не зробили...

— Замовкніть, поверхова ви людино! — сказав Атанагор.

Він зовсім не гнівався.

— Отож ходімо дивитися на ваші розкопки? — запропонував Анна.

— Ходімо, — підтримав Малжан.

— Ходімо, — погодився археолог.

V

Анжель ішов їм назустріч. Він простував непевними кроками, усе ще розпашілий від Бронзиного тіла. Вона пішла в інший бік, аби приєднатися до Бріса й Бертіля й допомогти їм працювати. Вона знала, що краще не лишатися біля цього збентеженого хлопця, що щойно так делікатно, ніжно, вважаючи, аби не зробити їй боляче, оволодів нею в піщаній улоговині. Вона засміялася й побігла. Її довгі гнучкі ноги злітали над світлим піском, а її тінь танцювала поруч, додаючи їй четвертий вимір.

Наздогнавши решту, Анжель уважно на них поглянув. Він не став вибачатися за те, що їх залишив. Анна теж був там, сильний і веселий, як до Рошель. Отже, з Рошель було покінчено.

До табору Атанагора лишалося зовсім недалеко. Подорожні перемовлялися, а події вже були готові трапитися.

Адже Анжель знав, ким була Бронза, і раптом втратив усе, що Анна мав від Рошель.

VI

— Я спускатимуся першим, — сказав Атанагор. — Будьте обережні. Там унизу купа каміння, яке потрібно запакувати.

Він втиснув своє тіло в жерло колодязя, і його ноги одразу знайшли надійну опору на срібній драбині.

— Прошу! — пропустив Анна Малжана.

— Який безглуздий вид спорту, — сказав Малжан. — Гей, ви там унизу, не дивіться вгору. Так не годиться!

Він підібрав сутану однією рукою й поставив ногу на першу сходинку.

— Ніби нічого, — сказав він. — Я таки спускаюся.

Анна лишився поруч з Анжелем.

— Як думаєш, як глибоко там спускатися? — запитав він.

— Не знаю, — відповів Анжель придушеним голосом. — Глибоко.

Анна нагнувся над проваллям.

— Там нічого не видно. Малжан уже, певно, спустився. Наша черга.

— Ще