Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Та так, пора, — відказав Анна.

Він став на коліна над отвором колодязя і вглядався у щільний морок.

— Ні, — повторив Анжель. — Ще ні.

Він говорив тихо зляканим голосом.

— Треба лізти, — сказав Анна. — Ну ж бо! Ти що, перелякався?

— Я не боюся. — пробелькотів Анжель.

Його рука торкнулася до спини друга. Раптом він штовхнув його в порожнечу. Анжелеве чоло було вологе від поту. Кілька хвиль по тому почувся хрускіт і зляканий голос Малжана, що кричав з глибини колодязя.

Коліна в Анжеля тремтіли, а пальці завмерли в нерішучості до того, як він намацав першу перекладину. Ноги привели його вниз, а тіло здавалося холодним, ніби ртуть. Жерло колодязя прорізалося над його головою чорнуватою синню на чорнильному тлі. Під ним слабко вимальовувалося освітлене підземелля, і Анжель прискорив спуск. Він чув, як Малжан монотонним голосом декламує якісь слова. Анжель не дивився вниз.

VII

— Це моя провина, — сказав археолог Малжанові.

— Ні, я теж винен, — сказав абат.

— Треба було дати йому сказати Анжелеві, що Рошель вільна.

— У такому разі, — мовив Малжан, — тут би тепер лежав Анжель.

— Чому потрібно було обирати?

— Тому що потрібно обирати, — констатував Малжан. — Це прикро, але так є.

Аннине тіло зі зламаною шиєю лежало на камінні. На обличчі не було жодного виразу, чоло перетинала велика подряпина, на-півзахована скуйовдженим волоссям. Одна нога була підігнута під рештою тіла.

— Треба забрати його звідси й покласти як належить, — запропонував Малжан.

— Вони побачили, як згори прибули Анжелеві ноги. А потім і його тіло потроху наблизилося до них.

— Я його вбив, — сказав він. — Він мертвий.

— Думаю, він необережно перехилився над отвором, — сказав археолог. — Не стійте там.

— Це я... — сказав Анжель.

— Не чіпайте його, — велів Малжан. — Не варто. Це був нещасний випадок.

— Ні, — сказав Анжель.

— Так, — провадив археолог. — Принаймні це ви можете від нього прийняти.

Анжель плакав, і його обличчя палало.

— Почекайте на нас там, — велів Атанагор. — Ідіть вперед коридором.

Він підійшов до Анни. І ніжним жестом пригладив його біляве волосся, поглянувши на жалюгідне побите тіло.

— Він був молодий, — сказав археолог.

— Так, — промимрив Малжан. — Усі вони молоді.

— І всі помирають... — додав Атанагор.

— Не всі. дехто лишається. Ви і я, наприклад.

— Нас зроблено з каменю, — сказав археолог. — Це не рахується.

— Допоможіть мені, — попросив Малжан.

У них ледь вийшло підняти розм’якле тіло, що осідало й волочилося по землі. Ноги в Малжана ковзалися на вологій землі. Врешті-решт Аннине тіло підняли з купи каміння й поклали біля стіни ґалереї.

— Варто було мені відвернутися, — картав себе Атанагор. — Це моя провина.

— Повторюю вам, що ні, — заперечив Малжан. — Тут нічого не можна було вдіяти.

— Це негідно, — сказав Атанагор, — що нам теж довелося докласти до цього руку.

— Нам судилося бути розчарованими в будь-якому разі, — сказав Малжан. — Так склалося, що ми розчаровані, перебуваючи в плоті. Це важко витримати, але минеться і буде легше.

— Для вас минеться, — сказав Атанагор. — Він був гарним.

— Вони всі красиві, — сказав Малжан. — Усі, хто лишився.

— Ви надто черстві, — сказав археолог.

— Священик не може бути м’якосердим, — сказав Малжан.

— Я б хотів його причесати, — сказав археолог. — Маєте гребінця?

— Ні, не маю, — відповів Малжан. — Воно того не варте. Ходімо.

— Я не можу його так залишити.

— Не розкисайте. Він лишається поруч з вами, бо він мертвий, а ви старий. Але він таки мертвий.

— А я старий, але таки живий, — сказав археолог. — І Анжель лишився сам-один.

— Тепер у нього більше не буде товариства, — погодився Малжан.

— Ми лишаємося поруч з ним.

— Ні, — заперечив Мажлан. — Він поїде звідси. І поїде сам. Усе так просто не владнається. Ми ще не дійшли до розв’язки.

— Що ще може трапитися?.. — зітхнув Атанагор втомленим надтріснутим голосом.

— Ще щось трапиться, — сказав Малжан. — Робота в пустелі не минає без наслідків. Тут усе так заплуталося. Це відчувається в усьому.

— Ви звикли до трупів, — мовив Атанагор. — Але не я. Я маю справу лише з муміями.

— Вас не посвячено в таїнство, — сказав Малжан. — Ви можете лише страждати й нічого з того не матимете.

— А ви щось з цього матимете?

— Я? — перепитав Малжан. — Я від цього не страждаю. Ходімо.

VIII

Вони знайшли Анжеля в ґалереї. Очі в нього були сухі.

— Нічого не можна вдіяти? — запитав він Малжана.

— Нічого, — підтвердив Малжан. — Лише попередити інших на зворотному шляху.

— Гаразд, — сказав Анжель. — Я їм скажу. Будемо дивитися на розкопки?

— Звісно ж, — підтвердив Малжан. — Ми ж тут саме для цього.

Атанагор не промовив ні слова, а його зморщене підборіддя тремтіло. Він пройшов між двома співрозмовниками й став на чолі колони. Вони йшли звивистим коридором, що вів углиб забою. Ан-жель уважно розглядав стелю й опори ґалереї і, здавалося, намагався визначити координати підземелля. Вони прибули до головної ґалереї, в іншому кінці якої через рівні проміжки проглядалися світлові точки освітлювальних приладів. Анжель зупинився біля входу.

— Вона там? — запитав він.

Атанагор глянув на нього, не розуміючи.

— Ваша подруга, вона там? — перепитав Анжель.

— Так, — відповів археолог, — працює з Брісом і Бертілем.

— Я не хочу з нею бачитися, — сказав Анжель. — Не можу з нею бачитися. Я вбив Анну.

— Припиніть, — урвав його Малжан. — Якщо ви ще раз повторите цю дурницю, я вами займуся.

— Я вбив його, — наполягав Анжель.

— Ні, — заперечив Малжан. — Ви його штовхнули, а помер він, приземлившись на каміння. Це випадковість.

— Ви єзуїт... — сказав Анжель.

— Здається, я вже казав, що мене виховували евдисти,[51] — спокійно зауважив Малжан. — Якби ви вважали на те, що я кажу, вам