Джин Філліпс - Королівство жахів

Їх огорнула благословенна темрява. Не густа темрява з табірних стоянок її дитинства, а нічна темрява міста. Переважно темрява. Вони опинилися на протилежному боці вольєрів. Кілька бамбукових загорож, хай там що за ними робили зебри та страуси, а навколо неї тепер був густий ліс з окремими світловими декораціями, які висіли на деревах — осяяний привид, низка миготливих чорних кажанів, реготливий скелет.

Вони більше не мали потреби перебувати близько до колії. Ліс був змережаний тінями й місячним світлом. Вони можуть зникнути між деревами.

— Ви думаєте, вони… — почала Кейлін, але решту її речення відніс вітер.

Джоан стрибнула з рейок, важко приземлившись, її сандалі скривилися на камінчиках гравію, але вона випросталася й подалася геть по бур’янах, соснових шишках і зогнилих стовбурах дерев. Її ноги занурювалися в сухе листя майже по литки. Вона не бачила, куди ступає.

Попереду, ближче, ніж вона сподівалася, вона побачила те, що мало бути зовнішнім парканом зоопарку, майже невидимим — геть неістотним — лише ланцюгом, не більше. Заввишки він мав не більше як шість футів, і вона перелізе через нього без проблем, скинувши взуття. Коли вона почула, що Кейлін підійшла й зупинилася позад неї, Джоан наблизилася до паркану, приклавши на нього один палець, перевіряючи, чи він не під струмом — їй треба поставити Лінкольна на нього, але вона не мала часу й легенько доторкнулася до нього — і ризик виправдався. Струмом її не вдарило.

Вони могли перелізти через паркан.

Вона збиралася поставити Лінкольна на паркан, допомігши йому запхати ногу в якусь щілину, міцно тримаючи його за пальці, а вона тоді вилізе слідом за ним, утримуючи його однією рукою, поки підійме його ще вище, це може бути повільно, але вони це зроблять.

І тут вона побачила, в чому тут річ. Унизу під парканом на зовнішній стороні була канава не менше як п’ять футів завглибшки. Вона не могла точно з’ясувати її глибину. І вона ніяк не зможе перетнути її з Лінкольном, навіть якби їй пощастило підняти його над парканом. Її фантазія перелізання з ним була глибоко помилковою, навіть якби їй допомагала Кейлін. Їх було б так легко підстрелити, якби вони безпорадно розтяглися на паркані.

Вона обернулася й побігла у зворотному напрямку, назад через залізничну колію, до тварин.

Вона перестрибнула через мертвий стовбур, застогнавши, й вона ніколи цього не повторила б із сорокафунтовою вагою на своєму стегні. На землі були несподівані ями, й Лінкольн скрикнув, коли його підборіддя вдарилося об її плече. Повсюди лежали повалені стовбури, мертві дерева перетворювалися на перегній, а листя ще лежало грубим і глибоким шаром, і на гіллі висіло чимало освітлених кажанів. Вона бачила силуети жирафів ліворуч від себе, за парканами, які були не менш як вісім футів заввишки.

Вона знову відчула руку Кейлін, що трималася за її блузку, сильно тягнучи за тканину. Вона чула, як важко дихає дівчина. Вона більше не чула пострілів, і це було непогано для місіс Пауелл. Але вона чула тепер інші звуки; тепер, коли вона й Кейлін вступили в сухе листя, а їхні кроки гучно шаруділи й гупали, вона почула також шарудіння інших черевиків по гравію. А якщо вона чула чоловіків, то й вони напевне чули її.

Якби вона сповільнила ходу, її кроки лунали б тихше. Але тоді б вони наздогнали б її швидше.

— Вони йдуть за нами, — прошепотіла вона Кейлін, повернувши голову.

Її блузка перестала натягуватися, коли дівчина відпустила її. Не промовивши й слова, Кейлін звернула ліворуч, пішовши під кутом у напрямку жирафів, і дівчині спала добра думка піти в іншому напрямку, бо разом вони становили більшу ціль. Більша кількість людей не означала більшу безпеку. Адже вона й раніше хотіла позбутися Кейлін, хіба не так? Учителька й дівчина лише завдавали їй більше клопоту, ніж підтримки.

Їй було простіше, коли вона залишилася тільки вдвох з Лінкольном. Безпечніше.

Тож Джоан не сказала й слова, коли відстань між ними почала збільшуватися. Вона ще бачила обриси постаті дівчини, яка віддалялася від неї зиґзаґами, коли її власна нога спіткнулася — можливо, її сандаля нарешті розірвалася й тому вона спіткнулася, а може, порвалася застібка, коли вона падала, вона цього ніколи не знатиме — але для неї настала мить падіння, паніки, відчуття, що Лінкольн вислизнув з її рук, а з неї вихопився власний пронизливий крик. Вона обхопила його рукою, хоч при цьому намагалася не придушити його, коли падала. Не випускай його, не випускай його, не випускай його, думала вона весь час, доки падала. Вона якось примудрилася обернутися так, що він наполовину опинився в неї на спині, коли вона вдарилася об землю, але її лікоть сильно вдарився, й від удару її руки підлетіли вгору, й вона підлетіла вгору також і, хай там що вона собі казала, побачила, як він упав головою на листя.

Вона повністю приземлилася на своє ліве плече та лікоть, притиснувши руку до тіла — і вона прикусила собі губу. Вона злизала з них кров. Спробувала задіяти свою руку, коли простягла її до сина, й рука підкорилася їй, але пальці не підкорилися.

Малий не заплакав. І вона запанікувала. Вона не могла побачити його обличчя в темряві, лише його обриси. Але потім він заворушився, намагаючись на мить лягти на спину, як черепаха.

— Лінкольне, — прошепотіла вона.

— Ми впали, — сказав він.

— З тобою все гаразд? — запитала вона, підповзаючи до нього, підтягуючи його до себе своєю здоровою рукою.

— Я окей, — сказав він, втягнувши одну руку й доторкнувшись до неї. — Твоє обличчя мокре.

Вона витерла свій закривавлений рот, дослухаючись.

Голоси.

Не так і близько, але й не дуже далеко.

Її права сандаля кудись заподілася, зникла, як і дівчина. Коліно в неї кривавилося, а рука безпорадно обвисала, хоча й боліла не дуже. Може, вона розтягла собі зап’ясток?

Вона не зможе нести його, якщо її рука не діятиме.

Вона почула щось іще, позаду, за деревами. Заворушилася гілка. Зашаруділа глиця сосни. Досить тихі рухи, можливо, тільки вітер, але вітру в ту мить не було. Можливо, білка.

Вона зіп’ялася навколішки, притлумивши стогін, коли вся вага її тіла сперлася на поранене коліно, а потім підвелася й стала на ноги. Земля була холодна й не зовсім тверда. Вона поворушила пальцями ніг і подумала, чи не скинути їй і другу сандалю, але на землі було багато гострих речей, тож вона вирішила