Джин Філліпс - Королівство жахів

щоб йому було тепло, щоб хтось його любив, не хотів бачити ні світла, ні іншої такої нісенітниці. Він не хотів відчувати нічого. Він хотів, щоб це було так, ніби він лежить у ванні, виставивши над водою лише ніс, і нічого не чує, нічого не бачить і навіть не знає, чи досі він має тіло.

Він сподівався: те, що відбудеться далі, — ніщо. Це найчудовіша річ.

Є люди, яким його бракуватиме. Старий, який завжди пам’ятає його ім’я, коли він підходить до його прилавка, але Роббі однаково більше не побачить його через його гладкого господаря. Касирка у крамниці спиртних напоїв завжди йому всміхалася. Його бабуся не мала інших онуків, тож він для неї щось важив. Марк, але Марк за ним не нудьгуватиме, бо він також піде. Його мати, яка раніше запрошувала його на суботні пончики, коли його батько спав, і після пончиків вони приходили сюди в зоопарк. Вона завжди хотіла бачити птахів, хоч птахи були надзвичайно занудними створіннями, і вона ніколи не могла запам’ятати різницю між морськими левами й тюленями.

Тюлені, мала звичай казати вона.

Морські леви, щоразу поправляв він її.

Краще про неї не думати.

Марк щось йому сказав. Вони йшли залізничною колією, і Марк постійно скиглив, що вони мають пройти нею до кінця і вийти на якусь вулицю — Вишневу? Кизилову?

Ніщо з цього не має ваги. Це така полегкість, що ніщо не має ваги. Бо, попри ілюзорний Марків план втечі, їхній щасливий кінець близько, й він знайде їх, хоч би куди вони пішли. Єдине, що Роббі повинен робити — це міцно тримати рушницю в руці. Єдине, що він повинен зробити — це до кінця зіграти свою роль.

7:53 пополудні

Гострий камінчик потрапив у сандалю Джоан, і на якусь мить вона втратила свій ритм. Ставок тепер був позаду них, а непроникна стіна бамбука стояла понад вузеньким рівчаком ліворуч від неї, тож води вона більше не бачила.

Кейлін відстала від неї на кілька футів. Місіс Пауелл відстала футів на десять від дівчини. Було очевидно, що вчителька долає свій шлях над силу ще до того, як вона вигукнула:

— Йдіть далі без мене!

Джоан уповільнила свою ходу. Вона йшла не набагато швидше, ніж учителька, адже Лінкольн відтягував кожен її м’яз.

— Ви йдете нормально, — гукнула вона назад.

Вона не знала, чи вона так сказала, щоб підбадьорити вчительку, чи тому що хотіла уникнути тривалішої розмови.

Але вчителька пішла повільніше, а Кейлін зупинилася. Джоан не мала іншого вибору, як і собі стати.

— Я не можу далі йти, — сказала вчителька. — Моє коліно не хоче співпрацювати зі мною. Я знайду тут поблизу місце й там чекатиму.

Джоан кивнула головою й обернулася.

— Ми не можемо просто покинути вас, — незворушно сказала Кейлін.

У цьому була проблема. Вони не мали часу на роздуми та чемність і не мали часу на розмови. Це може вбити їх усіх — хіба вони в цьому не переконалися?

Джоан це затямила й затямила добре. Вона їх покине. Вона зробила свій вибір. Вона ступила кілька кроків по колії, не озираючись назад і не дивлячись, чи інші пішли за нею, коли почула постріл з рушниці. Він примусив її стрепенутися після тривалих секунд — хвилин? — цілковитої тиші. Над її головою вибухнув один з білих ліхтарів, і вона спочатку подумала, що перегоріла лампочка. Але потім порівняла невідомий звук і звук розбитого скла й дійшла висновку, що то був звук розколотого дерева й гілка підстреленого мирта зараз упаде їй на голову.

Роббі Монтґомері лише грався з ними.

А може, на них полює вбивча машина Дестін.

Такі уточнення тепер не мали ваги.

Пролунав ще один звук розколотого дерева, й листя посипалося на них дощем. Вона оглянулася навколо. Цього разу, Богу дякувати, ніхто не хотів говорити, всі вони тепер знали, як свистять кулі, й знову побігли, навіть місіс Пауелл, яка встромила зуби у свою нижню губу. Біль спотворив кожну рису обличчя вчительки, й вона нічого не могла з цим вдіяти.

Джоан спробувала подивитися за Кейлін і вчительку, але колія звертала то праворуч, то ліворуч, і вона не могла бачити далеко.

Кулі більше не летіли. Хоч їй здалося, вона почула кроки.

Через двадцять або тридцять кроків вони добігли до майданчика для гри з його масивними валунами та мотузяним мостом. Потім зі статуями жаб і черепах, яких Медуза залишила після себе. Я черепаха, Я черепаха, сказав би Лінкольн, удаючи зі свого унітаза панцир. Або він заліз би під диван чи поклав собі на спину подушку — Я черепаха.

Джоан побігла швидше. Дихання вихоплювалося з неї зі свистом, її легені горіли. Учителька ледве встигала за нею. Вони вже поминули майданчик для гри й вибігли до водограю, який усе ще розбризкував воду в повітря.

Карусель, місце для вигулювання тварин.

Навіть крізь власне хрипке дихання Джоан чула, як стогне вчителька з кожним своїм кроком. Вона знову озирнулася назад і не побачила жодного знаку терористів. Але перед ними все ще був досить довгий відрізок твердого гравію. Вона не думала, що уявляє собі цю відстань.

— Спустіться з колії, — гукнула вона через плече вчительці. — Відійдіть за карусель. Сховайтеся там.

— Що ви сказали? — перепитала вчителька.

— Йдіть туди, місіс Пауелл! — прошепотіла Джоан, бо не змогла пригадати першого імені вчительки. — Принишкніть за каруселлю, й вони вас не побачать.

Вона не мала часу пояснювати — поки що вона нікого не бачила, тож можна було сподіватися, що Роббі Монтґомері, або його друг, або їхній автомат убивства також їх не бачили. Але вона чула їхню ходу, тож, можливо, терористи йдуть на звуки їхніх голосів, і вони йтимуть далі по колії, а вона дечим завдячує цій учительці, хіба ні? Крім того, це спростить для неї ситуацію — тепер тільки одна особа зможе вповільнювати її ходу. Місіс Пауелл зійшла з колії, кульгаючи й потім зникнувши за рядами дерев’яних коней, жирафів та антилоп.

Учителька їх покинула.

Кейлін ще залишалася за нею. Джоан завернула за вигин колії й уже не бачила каруселі, а тоді колія завернула ще один раз, і вона опинилася позад усього, що було їй відомо, ввійшовши в інший світ зоопарку або в той, який можна бачити лише з потяга, й вона нікого не чула позаду них, але вона не була певна.

Якби ви поголили тигра, сказав їй одного разу кондуктор