Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

- Він копирсався у твоєму ноутбуці, - сказала я Артуру.

- Все нормально? - з тривогою поцікавився у мене. Висновки про побачене він явно зробив ще до моєї короткої відповіді. Я кивнула у відповідь, хоч це було не так. І справа не в ниючому плечі, що стикнулося з Вадимовими лапами, але в тому, ким він виявився і що міг встигнути зробити.

- При ньому тільки це, Артуре Дмитровичу, - вже встиг обшукати Вадима Олег продемонстрував Артуру карту пам'яті.

- Анжела, скажіть Костянтину, щоб зайшов до мене, - буденним тоном розпорядився Артур, - Олег, Сашко, відведіть його звідси.

Ми втрьох попрямували до кабінету, а за хвилину приєднався і Костянтин. Він був системним адміністратором і, звичайно, справжнім генієм. Хоч зовні і був схожий на зірку якогось університету – гарненького розгильдяя та потаскуна. Всього за десять хвилин роботи хлопець зміг відповісти, що: перше – жодні дані з ноутбука не пересилалися, друге – на карті пам'яті була записана програм-зломщик.

- З її допомогою розпаролити комп'ютер хвилинна справа. Навіть я б таку не написав. З автором не познайомите? – Артур відповів лише одним із тих своїх поглядів, від яких мороз по шкірі, і хлопець поспішив піти, залишивши мініатюрний прямокутник на столі біля ноутбука.

Щойно грюкнули двері, Вєталь почав матюкатися. Я завжди дивувалася, наскільки багатий у нього запас нецензурної лексики за не менш багатого «звичайного». Машинально я взяла до рук флешку. Та була ще теплою і трохи зігрівала холодні пальці.

Артур просто стояв біля столу в одній зі своїх розслаблених поз із незворушним виразом обличчя, і сторонній здивувався б його спокою. Я ж помічала, він ледве контролював себе. Сунула флешку в кишеню шорт, маючи намір викинути десь, встала і підійшла до чоловіка. Притулившись до нього, обхопила руками за плечі, а Артур швидше стиснув, ніж обійняв у відповідь.

- Вєталь, зав'язуй, - перервав потік лайки друга Артур. - Ми щура знайшли, між іншим, а це хороша новина. Тепер спокійно зможемо зайнятися супермаркетами, і, не оглядаючись через плече, вказати Пороху його місце.

- Ага. А якщо цей мудак не один був.

- Ну, поїхали дізнаємося, - і вже мені, - Маленька, не вийде у нас з тобою обідньої перерви, вибач, - холодні губи торкнулися моєї щоки. Недбало кинуті слова були просякнуті ледь стримуваною злістю, саме наявність якої зовні видавали лише тремтячі пальці на моїй талії.

- Я чекатиму на тебе вдома, - на кілька секунд притулилася до нього міцніше, намагаючись так хоч трохи відволікти. Потім обидва неохоче розтиснули обійми.

Дорога додому миттю пролетіла, а ось там час ніби зупинився. Найкращим рішенням було все ж таки змусити себе щось робити, хоч продовжити складання технічного завдання дизайнеру. Артур розділив моє бажання зробити дизайн будинку у світліших відтінках і трохи змінити інтер'єр, і ми планували затіяти масштабний ремонт, але зосередитися на чомусь, окрім очікування повернення чоловіка, я так і не змогла.

Підкреслений спокій Артура всі ці місяці ніщо інше, як затишшя перед бурею, і я боялася, що зрада Вадима стане спусковим гачком, і він наробить дурниць.

Але ось долинув знайомий тихий звук відкривання воріт, м'який наближаючийся гуркіт двигунів, а через пару хвилин Артур з'явився в залі. Ні емоції на обличчі, аж поки поглядом не знайшов мене. І порожнеча в ньому змінилася тим океаном емоцій і почуттів, що завжди плескалися в сірих очах, коли ті дивилися в мої.

- Артуре…

– Вадим зливав інфу через сина. Люди Пороха викрали його зі школи в Лондоні, - промовив Артур. - Мені, щоб вирахувати, де тримають, знадобилося три довбані години. Ще за дві – пацана звільнили. Вадим із дружиною з країни звалять сьогодні, наші люди приглянуть, щоб проблем не виникло.

- Ти його не...

– Вадим міг прийти до мене, але не зробив цього. Не зміг ризикувати тим, що було на кону. Я б теж не зміг. Тому розумію його, хоч і не пробачу зради, - він наблизився. - Тепер розумію - дізнавшись, як це - когось кохати.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно