Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

- Перепрошую, - ледь не вчительським тоном промовив Вєталь, ще більше розжарюючи ситуацію.

- Джентльмени, якщо ви попросили мене приєднатися до вас сьогодні, щоб при мені поскандалити, то це був наш останній спільний обід, - повільно промовила, ковзаючи поглядом по їхніх розлючених обличчях. - Ви вже між собою собачитеся! - прошипіла вже іншим тоном. - Джейк тільки цього й чекає, а ви й раді! З глузду з'їхали?

Згадався бал і слова Пороха про те, що зрадник – це Віталій. Що якщо він справді сподівався – я передам їх Артуру, тим самим посваривши їх, а дізнавшись, що я цього не зробила, якимось іншим чином доніс цю інформацію? Чи сьогоднішній інцидент просто данина ситуації та схильностям Артура чекати гіршого?

– Час грати у легальних бізнесменів минув, – тихо сказав Віталій. - Смерть Марка - тому доказ. А ми продовжуємо робити саме це.

- Ти думаєш, я не хочу пустити Пороху кулю в лоба? – прошипів Артур. - Реально так вважаєш? А потім що? Сісти чи здохнути, чи те й інше?

- Не треба перебільшувати. Порох, як не крути, молокосос, хоч і з потрібними зв'язками. Нам не рівня, а…

- Проте нас обігрує, - вони здивовано подивилися на мене. - Тому що замість єдності у вас взаємні закиди та підозри.

– Скажи свою думку, – запропонував Віталій. - Чи варто нам зараз «будуватися», з перспективою посунути Прохорова та Костомарова, котрі з Порохом злизалися? - назвав він прізвища власників двох подібних мереж.

- Скажу «ні», вийде, що я проти чоловіка, а причиною мого «так» ви обидва вважатимете те, що я його підтримую.

- Ти, мабуть, єдина з холодною головою серед нас. Не думав, що колись це скажу жінці, – Віталій ковтнув сік.

- Ви працювали у штатному режимі, коли був Лис, не бачу сенсу змінювати це зараз. Але тільки, якщо зможете захистити угоду.

- Або ж приманити на неї крота, - посміхнувся Артур.

*******

- Так, мамо, ти не помилилася. Женя справді живий, - я притиснула плечем телефон до вуха і витягла з сумочки блиск і дзеркальце. - Він інсценував свою смерть, щоб вислизнути від ворогів, а мене просто покинув.

Замість болю я відчула лише злість. На себе не на нього навіть. Адже це я була наївною ідіоткою.

- Я навіть не знаю що сказати. Просто в голові не вкладається, як можна просто втекти, залишивши кохану… - мама запнулася на тому кінці лінії.

- Мамо, цей його вчинок мене до Артура привів, так що шкодувати нема про що.

- У вас точно все добре?

- Так. У нас все добре.

Іноді я думала, як склалося б життя, не вийди я в ті двері з Джейком за руку. Навіть якби ніколи не дізналася про Костю з Вікою – а я не сумнівалася у їхньому зв'язку і до моєї втечі з весілля, навряд чи була б щаслива з ним. Так, якби він був мені вірний, ми прожили б спокійне, розмірене життя, швидше за все, позбавлене небезпек, болю та страху. Ну а якби він продовжив спати з Вікою або завів іншу коханку, на мене рано чи пізно чекала б карикатурна сімейна драма і розлучення. Спогади про які зовсім скоро залишили б всього лише легкий огидний осад на душі, не викликаючи ніяких почуттів. Обидва результати тому, що у нас із Костею не було кохання. Того самого незрозумілого, неконтрольованого і всепоглинаючого почуття, що надавало життю справжнього сенсу. Адже ти живеш для іншого та іншим. Так, можливо, існувала ймовірність, що ми з Артуром не доживемо до старості. Не будемо багато років потому сидіти в нашому саду, оточені онуками, що грають поруч, і згадувати пережиті події. Але навіть, знай я точно, що саме так і станеться, не захотіла б змінити жодного вчинку з тих, що привели мене до Артура.

Охорона тепер стіною вишиковувалась з двох боків від задніх пасажирських дверей, перш ніж Олег відкривав їх для мене. А ділянку від машини до пункту призначення ми перетинали зі швидкістю спецназу, що йде в атаку. Напевно, навіть англійську королеву не охороняли так ретельно.

- Доброго дня, Елізо Станіславівно, - якби все було трохи інакше, довгі ноги, третій розмір грудей, талія, яку можна обхопити двома долонями і абсолютно зроблене личко - змусили б мене просити Артура замінити прикрасу своєї приймальні. Але такий етап, якщо й був, то вже давно пройшов.

- Доброго дня, Анжело, Артур у себе?

- Ні, Артур Дмитрович на нараді, - солодким голоском проспівала дівчина.

- Зачекаю його в кабінеті, зробіть лате, будь ласка.

Олег звично залишився у приймальні. У кабінету боса чудова звукоізоляція. А ще на мені сьогодні балетки замість звичних підборів, адже вони найкраще підходили до цих шортів, які погода вже дозволяла носити. Саме тому Вадим не почув мене до того, як я відчинила двері. І не встиг хоч спробувати сховати те, що робив. Мій погляд швидко охопив картину, що відкрилася - включений ноутбук Артура (а він його завжди вимикав, виходячи з кабінету) і начальника охорони, що схилився до нього. Я безглуздо зойкнула, а він у пару стрибків подолав розділяючу нас відстань, відштовхнув мене і кинувся навтьоки, що ще дурніше. Олег зреагував, як і належить начальнику охорони дружини самого Баріна, який одного разу облажався, але отримав шанс виправитися, і спритно скрутив його в борцівському захопленні. Анжела гидко заверещала. Слабкі нерви у дівчини, враховуючи, на кого вона працювала. Я підскочила до її столу та натиснула тривожну кнопку. Потім на автоматі кинулася до ноутбука Артура, начебто якщо Вадим там щось зробив, я зможу це виправити. Робочий стіл зі стандартними шпалерами з'явився перед моїми очима. У мозку заспокійливо виникло – добре, що нічого не відкрито, а слідом за ним відразу жахливо – а раптом він уже просто встиг закінчити те, що робив.

У приймальню тим часом давно прибули сек'юріті. І тепер Вадим валявся пикою в підлогу уже з кабельними стяжками на зап'ястях і пихкаючи жорстко матерився.

Слідом за сек'юріті з'явилися Артур із Віталієм. Добре, хоч удвох, а не разом із якимись бізнес-партнерами.

- Якого хера, - почав Веталь.