Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

— Не знаю.

Він став на коліна біля ніг Рейчел, узяв її за руки й зазирнув їй у вічі.

— Минулого понеділка я вилетів із Бостона рейсом British Airways.

— Тобі не треба…

— Рейс через погодні умови було відкладено на сімдесят п’ять хвилин. За цей час я повештався терміналом E та прочитав «Ас віклі», який хтось забув біля порожнього виходу. Тут мене застукав прибиральник. Тобі коли-небудь діставався несхвальний погляд від прибиральника в аеропорту? Від нього яйця зморщуються, їй-бо.

Вона всміхнулася й похитала головою.

— Я тобі вірю, правда.

— Тоді я взяв філіжанку кави в «Данкінс», а на той час у нас уже почалася посадка. Я сів у літак і дізнався, що розетка біля мого місця не працює. Заснув десь на годину. Прокинувся, почитав матеріали свого засідання ради директорів, хоч і знав, що це безглуздо, і переглянув фільм, у якому Дензел відмовився терпіти всяку фігню.

— Він так і називався?

— У кількох іноземних територіях — так.

Рейчел знову зазирнула йому в очі. У цій дії завжди щось було: так людина або віддавала владу, або забирала її, або ділилася нею. Вони разом вирішили її розділити.

Рейчел м’яко приклала долоню до його скроні.

— Я тобі вірю.

— Ти поводилась інакше.

— І я була б рада сказати тобі чому. Це все, мабуть, просто той довбаний дощ.

— Дощ минув.

Вона погодилася, кивнувши.

— Але, знаєш, за ці два тижні я багато чого зробила: метро, ТРЦ, таксі, навіть вийшла на Коплі-сквер.

— Я знаю. — Емпатія, любов, яку виражало його обличчя, була до болю щира. — І я страшенно тобою пишаюсь.

— Я знаю, що ти їздив до Лондона.

— Скажи це ще раз.

Вона легенько копнула його по середині стегна босою стопою.

— Я знаю, що ти їздив до Лондона.

— Довіра повернулася?

— Довіра повернулася.

Він поцілував Рейчел у лоба.

— Я до душу.

Встаючи з колін, Браян обома руками торкнувся її стегон.

Вона сіла в крісло спиною до ноутбука, спиною до річки, спиною до бездоганного дня і замислилася, чому вони весь тиждень були знуджені: чи не тому, що була знуджена вона? Можливо, Браян дивно поводився, тому що дивно поводилася вона.

Як вона щойно йому зауважила, за останні чотирнадцять днів вона поїздила на метро, зайшла до ТРЦ, вийшла на Коплі-сквер і довірила незнайомій людині себе підвезти — і все це вперше за два роки. Для більшості людей це незначні досягнення, та для неї вони були колосальні. Утім, можливо, ці досягнення також невимовно її лякали. Кожен крок за межі зони комфорту наближав її або до покращення психічного здоров’я, або до чергового зриву. Але тепер, після такого прогресу, черговий зрив буде вдесятеро виснажливішим.

Останні два роки в її черепній коробці щохвилини та, чорт забирай, щодня крутилась одна нав’язлива думка: «Я не можу туди повернутись. Я не можу туди повернутись».

Тож це було цілком логічно: коли Рейчел займалася тим, що обіцяло звільнення і водночас загрожувало ув’язненням, вона могла начисто ухилитися від нього, зосередившись на чомусь іншому, на тому, що починалося з надійної основи, — вона побачила страшенно реалістичну копію свого чоловіка там, де його не мало бути, — та це вже явно перестало бути чимось раціональним.

Браян був хорошою людиною. Найкращою, яку вона коли-небудь знала. Найкращим на світі він через це не був — тільки найкращим для неї. Якщо не брати до уваги Зустрічі, як вона стала подумки називати ту подію, він жодного разу не давав їй приводу собі не довіряти. Коли вона поводилася нерозважливо, він її розумів. Коли вона лякалася, він її заспокоював. Ставала нераціональною — він міг дещо їй роз’яснити. Безтямною — він терпів. А коли їй настав час вийти назад у світ, він визнав це й повів її туди. Тримав її за руку, казав, що вона в безпеці. Він поруч. Вони можуть залишитись, а можуть і піти: він її підтримує.

«І цьому чоловікові, — подумала вона, різко розвернувшись до вікна й завбачивши власне примарне відображення, що зависло над річкою і зеленими берегами за нею, — цьому чоловікові ти вирішила не довіряти?»

Коли Браян вийшов із душу, вона чекала на стільниці у ванній, а її піжама валялася на підлозі. Поки він дістався Рейчел, у нього з’явився стояк. Коли він проникнув у неї, їм стало дещо незручно: стільниця була вузька, волога у повітрі — густа, тіло Рейчел із рипінням ковзало по дзеркалі в неї за спиною, сам Браян двічі вислизнув, — але з його погляду, який виражав своєрідне вражене зачудування, вона зрозуміла, що він любить її так, як не любив ніхто й ніколи. Часом ця любов, здавалося, вела боротьбу в його душі, і саме тому її нова поява завжди так п’янила.

«Ми перемогли, — подумала вона. — Ми знову перемогли».

Рейчел учергове стукнулася стегном об кран, їй урвався терпець, і вона запропонувала перейти на підлогу. Закінчили вони на її піжамі, де Рейчел уперлася п’ятами в западини за Браяновими колінами, — якщо Бог на це дивився, гадала вона, йому це видовище здалося сміховинним, як і їхнім померлим, якщо їхні померлі здатні бачити крізь час, крізь галактики, — та їй було байдуже. Вона кохала Браяна.

Наступного ранку він подався на роботу, поки вона ще спала. Коли вона зайшла до їхнього гардероба обрати собі одяг на день, його валіза, яку він зазвичай зберігав складеною поряд зі своїм взуттям, висіла розкрита на дерев’яному вішаку. Браян уже майже зібрав речі — тільки в одному порожньому квадратику валізи не вистачало його набору для гоління. Неподалік висів на гачку мішок для одягу з трьома костюмами всередині.

Наступна поїздка мала початися завтра. Одна з великих поїздок, у які він вирушав приблизно раз на шість тижнів. Браян казав їй, що цього разу поїде до Москви, а також Кракова і Праги. Рейчел підібрала кілька його сорочок, зауважила, що він спакував усього один светр і один предмет верхнього одягу — тонкий плащ, у якому вирушив у свою останню поїздку. Плащ явно був легкий для Східної Європи у травні. Хіба середня температура там не коливатиметься довкола п’ятдесяти градусів[15]?

Рейчел перевірила на телефоні.

Насправді в усіх трьох містах очікувалося мало не по сімдесят градусів[16].

Вона повернулася до їхньої спальні, плюхнулася на ліжко й запитала себе, що за