Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

грав головну роль в «Аероплані». Жінка, як вона була цілком певна, знялася в «Дні Незалежності» — зіграла там ту дурепу, що ризикнула життями всіх, рятуючи свого собаку. Праворуч від фото був опис, імовірно взятий зі звороту касети:

Удівець Том (Гейс) усвідомлює, що закохується у вродливу хатню робітницю Латою (Фокс), удвічі молодшу за себе. Тим часом Томів син (Алден) і Латоїна сусідка-інвалідка (Ґейл) також закохуються одне в одного в цій щирій драматичній комедії, яка ставить запитання: чи може кохання помилятися?

Рейчел повернулася на IMDb й перевірила згадки про Роберта Гейса та Вівіку А. Фокс у пошуках інших посилань чи інформації. Не знайшла нічого. Вона продовжила свою перевірку й пошукала назву фільму у фільмографії Стівена Дорффа, Ґері Басі та двох акторів, про яких ніколи не чула: Крісті Ґейл і Бретта Алдена.

Містери Дорфф і Басі навіть не згадували цього фільму у своїй фільмографії.

Крісті Ґейл, схоже, зробила майже непомітну кар’єру в кіно, що випускалося лише на відеоносіях, і знялася лише в одному комерційному фільмі, показаному в кінотеатрах, — «Дуже страшне кіно — 3». Там вона була «дівчиною на одноколісному велосипеді». Її сторінка не оновлювалася від 2007 року; цим же роком було датовано її останню роботу, таке собі «Смертельне вбивство». («А що, бувають інакші вбивства?» — подумала Рейчел.)

Бретт Алден сторінки не мав. Певно, скуштував трішки несмачного життя далеко за межами Голлівудського бульвару та чкурнув назад, до рідної Айови чи Вісконсину. Рейчел повернулася до відкритого вікна eBay, купила касету за 4,87 долара та обрала авіадоставку на другий день.

Вона налила собі ще філіжанку кави, повернулася до свого ноутбука, досі не знявши піжами, і визирнула на річку. Вночі припинився дощ. А вранці зійшло сонце — так, сонце. Усе здавалося не просто чистим, а відполірованим; небо скидалося на застиглу припливну хвилю, а дерева вздовж річки виднілися чітко, як нефрит. Вона ж сиділа собі в чотирьох стінах із похміллям, від якого їй гупало в голові, пульсували болем груди, а всі синапси, перш ніж спрацювати, принаймні один раз скорочувалися. Вона клацнула по своїй папці з музикою та обрала плейліст, який зібрала, щоб розслаблятись у ті дні, коли її нерви були надто чутливі (The National, Lord Huron, Atoms for Peace, My Morning Jacket і їм подібні виконавці), а тоді почала шукати відомостей про Бейкер-Лейк.

Бейкер-Лейків на світі було три: найбільший — у штаті Вашингтон, ще один — у канадській Арктиці, а третій — у штаті Мен. Вашингтонський Бейкер-Лейк, схоже, був туристичним місцем, у канадському мешкали головно інуїти, а менський був глушиною: до найближчого містечка звідти було миль із сорок шляху. Що ж до близькості до великих міст, то звідти взагалі було ближче до Квебека, ніж до Банґора.

— Туристичний похід?

Вона розвернулася до нього разом зі стільцем. То був Браян, який обливався потом після пробіжки, стояв за вісім футів від неї і пив із пляшки з водою.

— Читаєш через моє плече?

Вона всміхнулася.

Він усміхнувся їй у відповідь.

— Щойно зайшов і ненароком побачив дружинину потилицю, а за нею — напис «Бейкер-Лейк».

Вона вперлася пальцем ноги в килимок і знову крутнулася на стільці, цього разу туди й назад.

— Про нього вчора згадував твій друг.

— Який друг?

Вона вигнула брову.

— Учора я зустрівся з кількома.

— А кому ще з них ти врізав по пиці?

— А… — Він трохи відступив і випив іще води.

— Отож-бо. «А…» Чому це сталося?

— Він напився, повівся так, що нас мало не викинули з улюбленого бару, а тоді замахнувся на мене на тротуарі.

— Так, але чому?

— Чому? — Браян придивився до неї поглядом, який видався їй якимось зміїним. — Він — буйний п’яниця. І завжди ним був.

— То чому Калеб приніс йому дві чарки одночасно?

— Бо це Калеб. Не знаю. Спитай у нього.

— Це просто якось дивно: давати буйному п’яниці зайвого алкоголю, щойно він заходить у двері.

— Зайвого?

Вона кивнула.

— Зайвого.

Він знизав плечима.

— Знов-таки, тобі варто було б спитати Калеба. Може, як мене знову не буде, а ви туситимете разом.

Вона вдавано набурмосилася, знаючи, що це безмежно його дратує.

— Це тебе лякає?

— Я такого не казав.

Він безтурботно зітнув широкими плечима, намагаючись удати холодність, хоча температура в кімнаті враз підвищилася на п’ять градусів.

— Ти не можеш довіряти своєму партнерові? — сказала вона. — Чи не можеш довіряти своїй дружині?

— Я можу довіряти вам обом. Мене просто дивує, що ти, яка останні два роки прожила мало не затворницею, ускочила в таксі до Кембриджа й перестріла мого ділового партнера.

— Я не перестріла його. Я пішла до будинку, в якому ви працюєте.

Він сів навпочіпки на килимі й покрутив у руках пляшку.

— І нащо тобі було це робити?

— Я гадала, що ти мені брешеш.

— Знову це? — Він неприємно засміявся.

— Мабуть, так.

— Ти розумієш, як божевільно це звучить?

— Ні. Роз’ясни це мені.

Він кілька разів піднявся і присів, наче готуючи литки до пострілу стартового пістолета.

— Ти гадала, що побачила мене в Бостоні, хоча насправді я був у повітрі, на висоті тридцять тисяч футів.

— А може, — вона наморщила носа, — це було не так.

Він помахав віями.

— Тоді ти влаштувала мені низку випробувань, аби я довів, що справді в Лондоні. Випробувань, які я успішно пройшов. Але цього було замало. Ти, — він різко, несподівано реготнув від подиву, — останній тиждень ти весь час дивилася на мене, як на… мля, як на керівника групи таємних агентів.

— А ще, — сказала вона, — ти міг бути тим хлопцем, який прикидався одним із Рокфеллерів.

— Міг. — Він кивнув так, ніби це було цілком слушно. Допив воду. — Він убивав людей, чи не так?

Вона поглянула на нього у відповідь.

— Так, здається, вбивав.

— А дружину залишив живою, — нагадав він.

— Спортивна поведінка.

Рейчел відчула, як кутики її рота підіймаються в непоясненній широкій усмішці.

— Дитину вкрав, зате столове срібло залишив.

— Столові набори — річ важлива.

— Слухай.

— Що?

— Чому ти всміхаєшся?

— А ти?

— Бо це просто смішно.

— Неймовірно, — погодилася вона.

— То ми будемо й далі цього