Данило Борисович Яневський - Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти, Данило Борисович Яневський

відмінної від імперської національно-культурної ідентичності. На рівні політичному така позиція вимагала сформулювати адекватну обставинам місця та часу відповідь на системоутворююче питання: за якого політичного устрою російської держави є можливим національний розвиток «українців», якщо існуючий устрій такому розвитку не тільки не сприяє, а, навпаки, робить все для знищення національно-культурної ідентичності тих, кому відмовили навіть у праві на самоназву, вигадавши для них термін «малороси», «хохли», «южноукраїнці» і т. п.?

Як показала вся історія XIX ст., «українська» суспільно-політична думка, яка розвивалася в межах Російської імперії, вийшла на фундаментальний висновок про необхідність заміни її державного ладу на республіканський. Прихильники такого підходу розділилися принаймні на два табори.

Перший вважав найбільш доцільним варіантом переформатування унітарної Російської імперії на федерацію демократичних республік. В очікуванні сприятливих політичних умов для реалізації цього сценарію, вони, тимчасом, зосередилися на реалізації програм національно-культурного розвитку та просвіти народу. Саме цим шляхом пішли «Стара громада» та її послідовники.

Інший шлях передбачав революційні, радикальні підходи. На рівні політичної практики це передбачало «стимулювання» активних форм боротьби з існуючим ладом — аж до індивідуального терору. На рівні політтеорії прихильники цього варіанту виразно ділилися на три групи.

Перша була орієнтована на створення соціалістичної національної української республіки як федеративної частини майбутньої соціалістичної Росії.

Друга сповідувала необхідність створення окремої від російської, самостійної, але також соціалістичної української держави.

Третя, в свою чергу, орієнтувалася на тих політичних діячів, які поставили за мету добитися повалення монархічного ладу в Росії будь-якими засобами з метою викликати всесвітню соціалістичну революцію, яка, нарешті, нібито здатна позбавити усі народи світу від будь-яких форм національного чи соціального зиску.

В умовах глобального світового збройного конфлікту «старогромадівська», значною мірою масонська частина «українського» політикуму, у координації із російськими «братами», для реалізації обраного сценарію пішла на створення Центральної Ради — координуючого органу всіх національних соціалістичних і демократичних партій та груп, які діяли на теренах південно-західних російських губерній. Вся легітимність Центральної Ради аж до грудня 1917 р. в цьому сенсі формально походила від квітневого Національного конгресу, була детермінована ним.

Радикальна, марксистська, пробильшовицька, націонал-соціалістична частина українського політикуму на чолі з В. Винниченком, об’єднана в Раді, використовувала її в своїх цілях. Саме їм заважали помірковані, «консервативні», «буржуазні», недостатньо, з їх погляду, національно свідомі елементи в УЦР — чи то соціалісти-федералісти, чи то кадети, чи то російські та польські політики соціалістичної орієнтації.

Саме українські націонал-соціалісти — аби позбутися «родових плям» Національного конгресу, з одного боку, створити тотожну із більшовицькою соціально-політичну базу, з другого, — і пішли на скликання так званого I Всеукраїнського з’їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів.

Цей з”їзд мав дати «нову» легітимацію УЦР, «санкціонувати», «узаконити», «легітимізувати» в очах народу їх дії, спрямовані на ліквідацію приватної власності на все, в першу чергу на землю.

Оскільки в межах існуючого правового простору зробити це було неможливо, остільки треба було цей самий правовий простір зруйнувати дощенту.

Це, в свою чергу, було неможливо без ліквідації існуючої держави та її інститутів та наступного адміністративно-територіального переділу відірваної від неї частини.[61]

Для того, аби ліквідувати державу, треба було за будь-яку ціну добитися її поразки у війні.

Для цього треба було вступити у відповідні переговори із супротивником.

Для того, аби вступити в переговори на міждержавному рівні, треба було оголосити бодай паперову державну незалежність.

Для того, аби оголосити державну незалежність, треба було мати під рукою квазідержавну інституцію, якою і виступила УЦР, яку підтримала «київська» частина I Всеукраїнського з’їзду Рад.

Натомість «харківська» частина цього «з’їзду» пішла принципово тим самим шляхом — проголосила свою «радянську» «українську» та «соціалістичну» «державу» на «чолі» із Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом цього «з’їзду» та Народним (а не Генеральним) Секретаріатом.

Мета в цьому випадку була інша — максимально сприяти всесвітній «соціалістичній» революції.

Реалізувати амбітну програму такої революції можна було тільки на шляхах ліквідації попереднього державного устрою.

Для цього і треба було підписати зрадницький мир, натравити на політичну та економічну еліту максимально можливу кількість незадоволених.

Для цього треба було відібрати все, що знаходилося у приватній власності колишніх власників та розпорядників тої держави. Саме звідси і пішло вікопомне «грабуй награбоване», «землю — селянам», «фабрики — робітникам», «влада — народу», тобто більшовикам з їхньою людоїдською «Чрєзвичайною комісією».

Оскільки втримати владу самостійно ця частина «українського» політикуму була не в змозі, остільки вона негайно звернулася по допомогу до «держави» Леніна-Троцького.

Ще одна група радівських діячів, лідером яких був М. Грушевський, торувала курс на укладання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу, як нам видається, керуючись простими міркуваннями.

Весь їх життєвий досвід стверджував: розвиток «українського» народу можливий лише на принципах, реалізованих в Австро-Угорщині.

Політична форма такого розвитку — створення самостійної української держави на чолі з монархом — австрійським ерцгерцогом. Оскільки самостійно втримати владу ця група «українських» політиків була не в змозі, остільки вона органічно залежала від країн Почвірного союзу, насамперед Австро-Угорщини…

Все це впродовж століття продовжують називати «Українською революцією» та/або «Національно-визвольними змаганнями українського народу».

З перспективи дня сьогоднішнього абсолютно ясно видно: перша в ХХ ст. спроба такого собі «українського брекзіту» (за аналогією із сучасним нам «Brexit’ом», тобто спробою виходу із системи існуючої тоді політичної системи, правових відносин, міжнародних союзів та ще й в умовах Світової війни) за «жорстким сценарієм» (тобто без взаємоприйнятної політико-правової угоди) завершилося тим, чим воно завершилося:

— всеосяжною громадянською війною, яка не вщухала до середини 20-х рр. минулого століття;

– іноземним окупаціями;

— скасуванням всіх існувавших правових систем та усталених моральних приписів суспільної поведінки;

— встановленням людоїдського комуністичного режиму, соціальною базою якого на більшій частині території сучасної України стало національне селянство та міські люмпени;

— трьома великими голодоморами (1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1946–1947 рр.);

— численними депортаціями всіх без винятку неросійських національних груп;

— фізичним знищенням елітних та професійних груп, які формувалися на цих землях впродовж століть;

— насильницько впровадженими уніфікаційними політиками в культурній та релігійній сферах;