Данило Борисович Яневський - Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича, Данило Борисович Яневський

Нове документальне дослідження доктора історичних наук, відомого телеведучого та журналіста — для громадян України, а також політиків, героїв численних біллбордів, журналістів та кандидатів в народні депутати. Проаналізувавши десятки тисяч сторінок документів, мемуарів, спеціальних досліджень та артефактів з колекції Українського Національного Музею (Чикаго, США), автор відновив реальну історію УПА, з’ясував її чисельність, місця та час народження, імена Головних командирів. На думку автора, історія УПА — це історія збройного спро-тиву частини українського народу комуністичній диктатурі, історія реального, а не вигаданого Голокосту українців, історія найбільшої антропологічної катастрофи в історії Європи за останню тисячу років».

Яневський Данило Борисович

Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича

Мартусі

History is a set of lies agreed upon.

Вступ

В рік офіційного 70-річного ювілею з дня створення Української Повстанської Армії інтернет-пошуковик Google (той самий, який «знає все») у відповідь на запити «Українська Повстанська Армія» та «Українська Повстанча Армія» менше ніж за пів-секунди видає більше 200 тисяч посилань.

На перший погляд зацікавленого пересічного інтернет-користувача історія збройного опору/боротьби/спротиву частини українського населення сучасних західних областей України, а саме — Волинської, Дрогобицької (тепер — Дрогобицький район Львівської обл.), Закарпатської, Станіславів-ської (тепер — Івано-Франківської), Львівської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької, в 1941-му і наступних роках досліджена вздовж і впоперек.

Для твердження «історія УПА є найбільш ретельно та прискіпливо документованою історією частини нашого народу» є всі підстави. Ще б пак! За 40 останніх років, власне від 1973 р., завдяки титанічним, без перебільшення, зусиллям науковців та громадських діячів української діаспори в США і Канаді, зокрема таких дослідників як Т. Гунчак, П. Мірчук, В. Косик, 3. Книш, Г. Костюк, П. Содоль та інших, побачили світ принципово важливі видання, які висвітлюють до найменших подробиць всю історію УПА — від моменту створення до останніх днів існування. В 1973–2003 рр. під керівництвом П. Потічного, Т. Гунчака та інших небайдужих видано 50 томів фундаментальної археографічної збірки «Літопис УПА. Основна серія». Наприкінці 1990-х років за участі фахівців профільних установ Національної Академії наук України побачили світ 18 томів «Нової серії Літопису». Серія «Бібліотека» нараховує 11 томів споминів активних учасників тих подій. Нарешті, ще одна складова «Літопису» — «Події і люди» — це ще 17 томів.

Отже, загалом маємо 100 томів загальним обсягом понад 50 тисяч сторінок документів і матеріалів — фотографій, карт, різноманітних ілюстрацій. Це офіційні та особисті документи керівників УПА, Організації Українських Націоналістів, Української Головної Визвольної Ради, інших національних організацій, наприклад, Української національно-визвольної революційної організації, спомини їх лідерів та активістів. Кожен охочий, за наявності часу та натхнення, може ознайомитись із мемуарами провідних польових командирів УПА, її рядових бійців. Написаних як по гарячих слідах, буквально на полі бою, так і через багато десятиріч після тих подій в еміграції. Задовольнити допитливих можуть численні німецькі документи (власне, вермахту, люфтваффе, СД (тобто Служба Безпеки Райх-сфюрера СС — Д. Я.)), десятки (якщо не сотні) документів радянських партійних, державних і репресивних органів (МВС, прокуратури, військових трибуналів та «цивільних» судів, які мало чим від тих трибуналів відрізнялися). Дослідники цієї теми, безперечно, не можуть ігнорувати оприлюднені українською та російською мовами польські та чеські документи й матеріали.

Розкриємо навмання декілька з них. Том 12: «Третя Подільська воєнна округа УПА “Лисоня”». Тут уміщено спогади рядових учасників тої війни. Наприклад, старшого булавного сотні «Бурлаки» М. Неболи («Голки»), «Лісами та ярами Західного Поділля». Том 13: «Перемищина: Переми-ський курінь УПА. Книга перша. Денники Відділу «Бурлаки». Щоденник, який вів бунчужний «Буркун», охоплює період від 1 жовтня 1946 р. до 24 жовтня 1947 р. Своєрідний «епілог» до нього — щоденник лікаря УПА Богдана Гука («Скали») від 24 жовтня до 15 грудня 1947 р. про його рейд до Німеччини, перебування в німецькій в’язниці. Том 13: «Перемищина: Перемиський курінь УПА. Книга друга. Денники сотні «Крилана» (Ярослава Коцьолка)»— одного з найбільш відомих польових командирів УПА, бунчужного його сотні «Ореста» й особистий денник самого «Бурлаки» — Володимира Щигельського. Том 15: Кость Гіммельрайх. «Спогади командира відділу особливого призначення “УПА-Схід”». Том 23: «Медична опіка в У ПА». І так далі, і тому подібне.

Якщо цього недостатньо, будь ласка, — до роз-порядимості «Підпільні журнали Закерзонської України. 1945–1947» (Том 16). Для тих, хто забув, нагадаю: Закерзонський край утворювали три Тактичні Відтинки (ТВ) УПА — «Бастіон», «Данилів», «Лемко», — об’єднані у Військову Округу «Сян». Тут видавались «Інформативні вісті» («Данилів»), «Перемога («Лемко»), «Тижневі вісті», які, як пояснюють укладачі тому, «вміщували інформації переважно із закордонних джерел, як преси, так і радіо. В додатку до коментарів на польську пресу, журнал містив огляди теж і закордонної, переважно англійської преси… передруки статей з польських і українських газет Північної Америки». Видавалися також журнали «Інформатор», «Перемога», а також сатиричний «Лісовик». Для тих, хто знає англійську, том 17 — «Англомовні журнали українського підпілля. 1946–1947 рр.»

Цього мало. Впродовж останніх 20 років до справи вивчення історії УПА долучились академічні дослідники з України. Маю на увазі, насамперед, таких знаних у професійному середовищі фахівців із бездоганною репутацією, як Д. Вєдєнєєв, О. Веселова, О. Вовк, Л. Гриневич, В. Дзьо-бак, С. Здіорук, І. Ільюшин, Г. Касьянов, А. Кентій, С. Кокін, С. Кульчицький, О. Лисенко, О. Марущенко, В. Ніколь-ський, Г. Папакін, І. Патриляк, О. Стельмах, Ю. Шаповал, М. Шитюк, 3. Яцишин та інші. Поки так звана еліта незалежної України грабувала, продавала, розтринькувала державу, ці люди сумлінно виконували свій громадянський та професійний обов’язок — шукали правду.

2005 р. їх багаторічна подвижницька праця увінчалася 500-сторінковою «підсумковою публікацією напрацювань робочої групи істориків, створеної при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. В ній всебічно розглянуто ті ключові питання щодо діяльності ОУН і УПА, здебільшого в період Другої світової війни, які викликають найбільш гострі дискусії в українському суспільстві. В останньому розділі книги аналізується ідеологія українських націоналістів»[1]. Не можна не відзначити принципово важливого доробку й таких дослідників, як Т. Андрусяк, І. Андрухів, І. Білас, В. В’ятрович, Д. Головко, В. Деревійський, О. Дмитерко, В. Коваль, І. Марчук, В. Мороз, О. Рубльов, В. Сергійчук, Г. Стародубець, О. Стасюк, С. Ткаченко, Б. Ярош, та багатьох інших. Лише перелік оприлюднених ними монографій та статей зайняв би декілька сторінок цієї книжки.

Здавалось би, за такої кількості, але, найголовніше, якості публікацій, сучасне українське суспільство мусило б мати чітку, ясну, прозору, аргументовану, всебічно досліджену історію Української Повстанської Армії. В суспільстві мала б існувати хоч якась подоба консенсусу. Але всім нам зрозуміло, що такого взаєморозуміння немає. Більше того. Попри 20-річні зусилля наукової громадськості, в суспільній свідомості функціонують дві діаметрально протилежні оцінки. «Священні війни» навколо надання звання Героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу ці