Іван Семенович Левицький - Криве дзеркало української мови

Мова та була ще Києво-ломоносовська, книжна, тільки з Великоруською вимовою, що й наддавало їй сутінок великоруський, але й та давня київська мова дуже далеко одскочила од народної української сільської мови. Пригадаймо, що в Києво-Могилянську академію приїхав перший професор з великоросів аж 1803 чи четвертого року, чи що... которий, певно, перший вже читав лекції живою великоруською мовою. Говорити про російську мову в Харківському університеті в такі ранні часи буде занадто сміливо... В другій половині XVIII віку священики подавали прошення до Переяславського владики Гервасія з Липовецького повіту на притиски ксьондзів. Ці прошення писані сливе ніби чистою російською мовою, чистішою, ніж в Тредьяковського. Але... де ж би вони вивчились мови російської, коли вони жили за границею, в Польщі і навіть ніколи й не чули російської чи великоруської мови? А діло в тому, що ще Єкатерина І звеліла професорам Києво-Могилянської академії вимовляти свою книжкову мову на російський спосіб... і вийшла з Києво-української мови — російська. Вона на простий спосіб присвоїла нашу вироблену мову собі... та й годі.

Лиха пригода для українського пісьменства в його мові роспочалося в останні два роки од галицьких журналів, заведяних в Киіві проф. Грушевським ніби-то задля того, щоб завести одну загальну книжню мову для Галичини й Украіни, ще й загальний правопис. Проф. Грушевський перевів „Літ. Науковий Вістник" з Львова в Киів, потім завів журнал, „Записки Киiвського наукового товариства", як орган того товариства. Для народа на Украiні був заведяний журнал-газета „Село", ще й під рукою проф. Грушевського незабаром опинилось видання журнала „Украiнська хата"... Як бачимо, в шановного пр. Грушевського була думка покласти широкий грунт і підвалини для текучого пісьменства на Украіні, і він мав на увазі усі верстви нашого суспільства, і навіть наукові справи, ще й просвітність украiнського народа.

Задумана справа не малоі вартости для Украiні, ще й задумана з широким планом на користь украiнцям. Але через два роки ми бачимо недобрі добутки, бачимо усю шкоду, якоі накоіли ці усі видання для украінськоі мови й загалом для украiнського пісьменства. Заводячи журнали, проф. Грушевський обіцяв виправлять галицьку мову в ціх журналах і згодом спростить і галицький поплутаний чудний правопис. Але, як кажуть, „обіцянка-цяцянка", і та обіцянка так і зостається й досі цяцянкою і не справдилась, а ні трошечки. В проф. Грушевського, як виявилось вже в його виданнях, була зовсім инча думка: він заповзявся нахрапом завести галицьку книжню мову й чудернацький правопис в украiнському пісьменстві й на Украіні і зробить йіх загальними і для Галичини, і для украінців. Ця потаємна думка вихвачується в його статтях. Бо в своіх статтях в Літ. Н. Вістнику, він жалкує, що прихильників цієі сістеми зьєднання мови на Украіні „мало", та й ті, додам я од себе, роблять діло й ведуть цю пісьменську справу під загадом, а недоброхіть); він жалкує, що харківський филологічний факультет забаллотірував прийняття галицькоi книжньоі мови й правопису на Украіні. Як проф. Грушевський і справді мав щиру думку зробить реформу галицькоi мови й чудернацького правопису і переробити йіі й перебудувать на зразець мови українського народа і украiнських классичніх пісьмеників, то чого ж йому було й жалкувать?

Тим часом в своі статті „На Украіні" в Літер. Наук. Вістнику (III книжка за минувший рік) д. Грушевський кидає украiнцям докори, зовсім не правдиві й кривдні. Тут на Украіні між украiнцями, пише він, я тільки й чую змагання за мову. І діти тіх батьків, котрі колись передніше нехтували буквою й сьміялись з цього, повернули назад, і тільки й мови в йіх, що за букву... А хто ж цьому винен? спитаємо ми в д. Грушевського. Само по собі сам проф. Грушевський. Доки ще йшла потаємна агітація й намова в видавництві „Вік", котрий повидавав книжки з галицькими формами, як от відоме „Дубове листє" й „Літературний Збірник" та мого „Рибалку Панаса Крутя"; доки проф. Грушевський не позаводив своіх згаданих вище журналів, на Украіні не було і сліду і признаки ніяких змаганнів за мову, бо це було нікому непотрібне. Усі загалом писали чистою украiнською мовою, навить потроху й научньою. І проф. Грушевський помиляється, коли все провадить в статтях про якусь мову „баби Мотрони", це б то народню, а не наукову. Серія книжок небіжчика Драгоманова, як от „Рай" і постут", „Заздрі боги", „Швейцарська спілка", „Про волю віри", „Старі хартіі вольности", та й инчі; „Мусульманство" проф. Кримського (тільки друга половина, ним самим написана), та й инчих, як от статті й праці д. Єфремова, та книжка „Про комах" і Арифметика д. Комарова і т. д. написані научньою прехорошою украiнською мовою, і на Украіні всіма читаються з великою охотою, бо ці пісьменики вміли й знали, як треба писати, і поклали за основу своєi мови народню украiнську мову.

Само по собі як декотрі добродіi на Украіні постерегли галицькі заміри й тенденціi, щоб і в нас писали тією вищою мовою, буцім-то вже в Галичині зовсім виробляною й готовою, то й підняли протест проти псування украінськоі мови. Але один тільки щирий і правдивий небіжчик Грінченко запротестував, видввши свої книжечки „Тяжким шляхом" та „Три питання", як протест проти попсованоi галицьким впливом мови в газетчиків і чудного й непотрібного галицького правопису, де він між инчим прямо каже, що писати—роздераючи дієслови (глаголи) на дві або й на три частки: бояти ся, бояти муть ся і т. д. на Украіні ніхто й ніколи не буде й ніхто не ставитиме безліч двух точок, бо над і не йотірованим дві точки і самим галічанам треба ставити не над і, бо воно скрізь в усіх випадках в словах мяке, а над півзгучними буквами, котрі стоять перед ним, як от: на селї, в хатї, в коморї і т. д. бо то вони бувають мякі, або тверді. І Гринченко казав правду. Відома річ, що Желихівський, заводячи в Галичині Кулішів правопис, поставив в своєму Словарі дві точки над тим і, котре одновідає букві Ъ в церковнославянські мові в словах, для компромісса, щоб загодить стару галицьку партію й духовенство, котрі вживали букву Ъ, ніби-то він хоч і викидає с книжок букву Ъ, але натомісць значкує йіі. Инчого чисто науковаго грунту ці дві точки над і тут не мають, і цієi нісенітниці не прийняв доброхіть ні один украiнський пісьменик. А коли галичани й проф. Грушевський натикають силу точок в своіх журналах в статтях наших украiнців, то вони, видаючи своi утвори опрічніми книжками, викидають цю нісенітницю, цю массу непотрібних точок, стулюють докупи пороздирані надвоє й натроє дієслови (глаголи) сьмішні для публіки й злучують докупи частки глаголів. Так зробив д. Винниченко, д. Коцюбінськай й инчі.

Врешті скажемо в одповідь проф. Грушевському на його кривдні слова: „за наше жито, та нас і бито". „А хто винен?— Невістка. Але ж йіі