Ірина Скрипник - Мовчазний граф, Ірина Скрипник

——— 20 ———

Я скакала верхи, щосили пришпорюючи коня. Вітер холодив розпашілі щоки, шурхіт копит по землі заглушав будь-які думки, окрім однієї: «мені потрібно отримати відповідь». 

Час від часу я озиралася. Позаду їхав Михась – молодий чоловік із мушкетом напоготові. Колись він працював з моїм батьком, і я завжди називала його саме так. Та щойно зараз, коли ми летіли дорогою вперед, мені спало на думку: «А чи справжнє це його ім’я?» 

Нарешті, вдалині виринув знайомий силует маєтку. Вже біля паркану я помітила Володимира. Він ішов уздовж дороги, даючи якісь вказівки слугам. Побачив мене — привітно посміхнувся.  

Ми різко зупинилися. Пил осідав у повітрі, серце стукотіло в грудях. Михась спритно зістрибнув і подав мені руку. Я прийняла її, але поглядом вже впивалася у Володимира. Він віддав останні накази, коротко кивнув і рушив до нас.  

— Я задам вам лише одне запитання, заради якого подолала цей шлях, — мій голос прозвучав на диво рівно. — На кого ви працюєте насправді — на його світлість Радимира Златогорського чи… на Вельзевула?  

Спочатку Володимир усміхнувся, майже поблажливо, як батько, що слухає примхи дитини. Але його усмішка швидко зникла, щойно він побачив мушкет у руках Михася.

— Я не знаю, хто такий Вельзевул. Усе своє життя я присвятив тому, щоб служити пану Радимиру.  

— Тоді чому ви навіть не намагалися зі мною зв’язатися? Хіба я не була останньою, хто бачив його живим?  

Я помітила, як на мить смикнулася його щелепа.  

— Зв’язатися з вами? — Володимир трохи нахилив голову, звузивши очі. — З чого б це? Я навіть не знаю, хто ви така.  

Що? Якого… ?

Я розгублено глянула на Михася. Він у відповідь подивився на мене беземоційно, але пальці на мушкеті таки напружилися.  

— Впевнений, пан Радимир незабаром повернеться і сам вам усе пояснить, — спокійно продовжив Володимир. — А зараз мені час повертатися до роботи. Гарного вам дня.  

Він відкланявся, кинувши на мене короткий, майже незацікавлений погляд. Я стояла, ніби застигла.  

— Що це все означає? — Поруч пролунав голос Михася.  

Та я не знала. І саме це лякало мене найбільше. Відчайдушно я почала згадувати всі події останніх днів, аж поки подумки не опинилася у своїй кімнаті в будинку своїх батьків. Всі тоді вийшли з кімнати, залишивши нас з Радимиром вдвох. Він заговорив. Я ледь не засміялася від абсурдності того, що почула. Проте він опустив очі до підлоги, і в його голосі з’явилися нотки, яких я ніколи раніше не чула. Сум’яття? Відчай? Не знаю…

Він майже прошепотів: 

— Я хочу скасувати весілля, поки ще не пізно.  

Я втупилася в нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Раптово в мені спалахнуло якесь гірке обурення. Я майже не слухала те, що він казав далі, хоча мала б. Тільки зараз я зрозуміла, наскільки важливими були ті його слова: 

— Як я і обіцяв, я зроблю все для того, щоб ваша репутація не постраждала, — продовжив він, і його голос знову набув того самого спокійного, врівноваженого тону, який мене колись дратував. — У майбутньому ніхто не згадає про те, що ми були знайомі. Але на це знадобиться певний час. Маніпулювати свідомістю багатьох людей не так легко, як здається. Мені знадобиться кілька годин. Можливо, навіть цілий день. Проте завтра у вас вже буде нове життя.  

В той день я дивилася на Радимира й думала, що він, мабуть, остаточно з’їхав з глузду через свій дар. Усі його слова звучали, як марення. Тоді мене хвилювало тільки одне: весілля знову скасовується. Це було найголовнішим…  

Та тепер, згадуючи той момент, я усвідомила, що це був не перший раз, коли він говорив подібні речі. За кілька тижнів до цього, коли ми їхали вузькою дорогою верхи, він уже натякав на щось схоже. Тоді я також не надала цьому значення.  

— Якщо через мій негідний вчинок ви вирішите, що не хочете за мене заміж, я з честю прийму відмову. Навіть якщо ви скажете мені «ні» в день нашого весілля, це ніяк вас не зганьбить. Я зроблю так, що всі відразу ж забудуть про те, що я робив вам пропозицію. Навіть ви самі ніколи не згадаєте про це.  

Його голос звучав спокійно, але я відчула щось тривожне в цих словах. Тоді мені здалося, що він просто намагається бути благородним, даючи мені останній шанс відступити. Але тепер…  

Я пам’ятала все. Тому що була в монастирі. Ікони, хрести і все те, що ніколи не любив Вельзевул, допомогло мені зберегти розум чистим. І все ж це нічого не змінювало. Що мені тепер робити? Скористатися можливістю й повернутися додому, ніби нічого не сталося? Чи згрішити й віддати демонові невинну душу замість Радимира?  

Я заплющила очі, намагаючись позбутися думок, але замість темряви переді мною сплив образ Радимира. Та це був не він. Це був Вельзевул — той, хто жив у тілі молодого графа вже багато років. Той, хто знав про Радимира більше, ніж будь-хто інший.  

— Він постійно ниє, що жити зі мною йому нестерпно і що він волів би народитися в сім’ї простолюдинів, — голос демона звучав байдуже, майже ледачо. — Він навіть померти збирався. У той самий день, коли скасував ваше весілля. Сказав, що в нього болить серце.  

Демон витримав паузу й додав, ніби між іншим:  

— Цікаво, чому?  

І справді… Чому? Чому він скасував весілля? І як він зумів змінити спогади інших людей, перебуваючи в полоні у Лаврі? Хоча… можливо, це простіше, ніж мені здається? Можливо, це схоже на механізм, який варто лише запустити й чекати, поки він не виконає своє завдання? Але навіть якщо це так, я все одно не розумію… Навіщо він це зробив?

— Справа не в вас, і це ніяк не пов’язано з тим, що ви сказали мені перед обідом, — видав якось Радимир, сидячи за столом. — Я і до цього здогадувався, яке саме враження справляю на людей. До того ж, якщо ви пам’ятаєте: ще в день нашого знайомства я сказав, що завжди дотримуюся своїх слів.  

Радимир сидів прямо, вільною рукою торкаючись келиха, але не поспішаючи пити. Його погляд ковзнув по мені — швидко, непомітно, майже байдуже, якби тільки не тонка тінь втоми в глибині очей.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍