Естрела Асферіс - Несвідоме одруження, Естрела Асферіс

***

Тесар ле Наруат

Я обмірковував слова ректора, поки мовчки йшов за Антуаном. Якоюсь мірою він мав рацію, але все ж, і Антуан не новачок у магії. Я вірив у здібності друга, і не уявляв ситуації, в якій він міг би напартачити так, що це було б неможливо виправити. Зокрема й у плані ментальної магії. Я знав, що Антуан далеко не фахівець у цій царині магії, але все ж мені здавалося нереальним те, що він міг щось пошкодити у свідомості лікаря і його помічниці.

Що ж до того, що ми залишили стіни Академії без дозволу, ми діяли виходячи з тих обставин, у які нас поставив ректор. Адже саме він заборонив нам продовжувати пошуки Бет, та й залишати Академію. А оскільки не продовжити ми не могли, то довелося діяти потайки. І тепер, коли ректор повідомив про купол, доведеться шукати обхідні шляхи. Кинути все на півдорозі - це означає залишити Бет самій розбиратися зі своїми проблемами. А так друзі не роблять.

З цими думками я і зайшов у кімнату Антуана. Крам пройшов за мною і зачинив за собою двері.

Антуан, не звертаючи ні на що уваги, ліг у ліжко. Точніше, навіть не ліг, а впав, обличчям донизу. Гадаю, він після розмови з ректором все ще мучився почуттям провини. І боюся, жодні мої аргументи на нього не подіють.

Тому я вирішив почекати, поки в нього мине стадія самобичування. Про що й сказав Краму, підійшовши до нього майже впритул:

- Зараз Антуан нас не чує і не бачить. Потрібно почекати, поки його відчуття провини хоч трохи, але спаде.

Крам, так само тихо, як і я, відповів:

- Добре. Чекай. Я на деякий час відлучуся.

З цими словами він залишив кімнату, залишивши мене наодинці з магом, цілком поглиненим комплексом провини.

Я якийсь час стояв у центрі кімнати, чекаючи хоч якихось видимих змін у поведінці друга, але потім вирішив, що краще кудись присісти. Адже невідомо, що буде далі, і скільки часу доведеться провести на ногах. Тож я, озирнувшись, сів на стілець. Я невідривно стежив за другом, але нічого не відбувалося. Він так само лежав обличчям донизу. Я не помітив жодного руху, хоч і провів в очікуванні не одну годину.

Не знаю коли, але я все ж таки заснув. Прокинувся я від того, що хтось плескав мене по плечу. Розплющивши очі, я побачив, що це був Антуан. Схоже, він хоч трохи, але прийшов до тями. Хоч вигляд у нього був і не дуже, але кращий, ніж учора одразу після розмови з ректором. Крім того, я помітив, що Крамдек теж тут. Значить, усе ж таки настав час важкої розмови. Переглянувшись із Крамом, я перевів погляд на Антуана. Але не встиг нічого сказати, як від нього пролунало:

- Я не можу вирішувати за вас, але сам продовжувати брати участь у пошуках не буду.

- Навіть якщо ні, ти все одно мучитимешся жалем і докорами сумління, а також почуттям провини, якщо щось трапиться з Бет або кимось із нас, - спробував я звернутися до його совісті.

- Щодо Бет - вона сама обрала цей шлях. Що ж до вас - відмовтеся від її пошуків, - відповів Антуан.

- Ми не відмовимося. Якщо ти під тягарем провини за те, що могло або не могло статися з якимись незнайомими тобі особистостями, готовий кинути напризволяще не тільки Бет, а й Вірта, то ніякий ти нам не друг! - різко вимовив я.

Так, я знав, що трохи несправедливий до Антуана. Але треба ж хоч якось привести його до тями. І він відповів:

- Щодо Бет я вже сказав. Але до чого тут Вірт? Йому все одно не вдасться покинути Академію, навіть якщо він буде всіма силами прагнути з неї вибратися.

Його слова про те, що ми не зможемо покинути Академію, були частково правдою, але я вірив, що ми знайдемо вихід. Крім того, на кону стоїть життя не тільки Бет, а й Вірта, про що я і сказав:

- Вірт, на відміну від тебе, нізащо не відмовиться від пошуків Бет. Особливо тепер, коли виявилося, що вони пов'язані не тільки шлюбом, а й спільною дитиною. Та й після того, як він пройшов той ритуал, і усвідомив свої почуття до неї.

На мої слова Антуан відповів максимально раціонально:

- Усе одно в нього нічого не вийде. Ти ж чув, що сказав ректор. Академія накрита куполом. Тож покинути її стіни без відома ректора - неможливо.

- Зовсім ні. Є спосіб, про який ректор міг забути або не знати, - втрутився Крам.

- Ректор?! Забути?! Та він знає і пам'ятає про все, що тільки можливо і неможливо, - різко вигукнув Антуан.

- І все ж таки? Що за варіант? - запитав я, повернувшись до Крама.

- Ви ж пам'ятаєте, до якої я раси належу? - запитав він.

- Так, ти гном, - в один голос озвучили ми з Антуаном очевидний факт. Навіщо він про це запитав? Може це якось пов'язано з тим іншим варіантом?

- Так. І кілька століть тому саме наша раса звела Академію. Не всі знають, але гноми дуже люблять робити під своїми об'єктами підземні ходи, - Крам чомусь зайшов здалеку, ніби натякаючи на щось.

- До чого ти хилиш? Під Академією є підземний хід? - запитав я, нарешті, усвідомивши, на що натякав Крам.

- Так. Щойно ми сюди прийшли, я сказав, що піду, погуляю. Я пішов у бібліотеку, і знайшов схеми з ходами. Тож ми зможемо покинути Академію без дозволу ректора, якщо захочемо, - розгорнуто відповів Крам.