Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

у ворота інститутів психоаналізу, останніх озброєних анклавів мудрості, правди та здорового глузду психотерапії. Ворог був так близько, що Маршал міг чітко розгледіти безліч його облич: біологічний зворотний зв’язок і розслаблення м’язів для лікування тривожних розладів; імплозія або десенсибілізація проти фобій; медичні препарати для дистимії та обсесивно-компульсивних розладів; когнітивна групова терапія для тих, хто страждає від ожиріння; тренінги з розвитку впевненості для нерішучих; діафрагмальне дихання для пацієнтів із панічними атаками; тренінги з розвитку соціальних навичок для соціопатів; гіпнотичні сеанси для курців; і всі ці кляті групи на кшталт «12 кроків» для вирішення решти проблем!

Своїм нестримним наступом регульовані медичні послуги придушили опір медичних закладів у більшості міст країни. Психотерапевти, які працювали у завойованих ворогом штатах, звісно, якщо хотіли й надалі працювати за фахом, мусили стати на коліна перед загарбником, який сплачував їм частку зароблених грошей та велів проводити п’ять-шість сеансів, тоді як пацієнт міг потребувати п’ятдесят чи шістдесят.

Коли ж ці мізерні пайки було вичерпано, ситуація ставала абсурдною: психотерапевти мали просити своїх кураторів про додаткові сеанси, аби продовжити курс лікування. Звісно, такий запит треба було задокументувати, а це означало купу телефонних розмов та паперової роботи; психотерапев­ти були змушені брехати, перебільшуючи схильність пацієнта до самогубства, залежність від наркотиків чи схильність до агресії. Увагу тих, хто розробляв медичні плани, могли привернути тільки такі магічні фрази — і не тому, що адмініст­ратори переймалися долею пацієнтів, а тому, що вони боялися можливих судових позовів.

Отже, психотерапевтам не тільки наказали скоротити курси психотерапії, але й додали принизливої роботи: спеціалісти мали всіляко задобрювати й умовляти своїх кураторів, а здебільшого то були нахабні молодики з рудиментарними знаннями психотерапії. Нещодавно Віктор Янґ, колега Маршала, якого він вельми поважав, отримав листа від свого двадцятисемирічного координатора з дозволом провести чотири додаткові сеанси з пацієнтом, який страждав на шизофренію. На берегах аркуша той написав загадкову й ідіотську рекомендацію: «Подолайте заперечення!»

Усе це завдавало шкоди не тільки гідності психотерапевтів, але й їхнім гаманцям. Один із колег Маршала навіть покинув практику й у віці сорока трьох років почав займатися радіологією. Власники вдалих інвестицій міркували над раннім виходом на пенсію. До Маршала теж не стояли черги — тепер він радо приймав пацієнтів, від яких раніше відмовлявся б. Він часто думав про те, що буде далі: його хвилювало і власне майбутнє, і майбутнє всієї галузі.

Маршал зазвичай дотримувався думки, що максимальним ефектом нетривалої терапії є незначне зменшення симптомів, і якщо пощастить, пацієнт зможе протриматися до наступного фінансового року, коли куратори дозволять провести ще кілька сеансів. Утім, Пітер Макондо був своєрідним винятком. Чотири тижні тому прояви симптомів були напрочуд сильними: почуття провини, тривожність, безсоння, шлункові розлади. А тепер скидалося на те, що всі ці симптоми зникли. Маршалові рідко траплялися пацієнти, яким вдавалося допомогти за такий короткий проміжок часу.

Чи змінило це його думку про ефективність короткочасної терапії? У жодному разі! Він міг легко пояснити цей «терапевтичний успіх»: містер Макондо не мав суттєвих невротичних чи характерологічних проблем. То був надзвичайно винахідливий і цілісний індивід, і його симптоми спричинив стрес, здебільшого пов’язаний із конкретними ситуаціями.

Містер Макондо був успішним бізнесменом, який, на думку Маршала, страждав через типові проблеми, пов’язані з великими статками. Кілька років тому він розлучився, а тепер мав намір одружитися з молодою і вродливою жінкою на ім’я Адріана. Незважаючи на те, що він дуже її кохав, Макондо повсякчас вагався, бо знав багато історій про жахливі розлучення багатих бізнесменів і ласих до грошей жінок. Він відчував, що має тільки один варіант — гидкий і незграбний — наполягати на укладанні шлюбної угоди. Але як донести це до обраниці, не перетворюючи їхнє кохання на комерційний проект, не плямуючи його цим брудом? Макондо ходив по колу, страждав від нав’язливих думок і прокрастинації. То була головна проблема, через яку він вирішив звернутися по допомогу до психотерапевта.

Іншою проблемою були двоє дітей Пітера. Його колишня дружина Евелін, яка страшенно на нього гнівалася, всіляко їх підбурювала, і діти не хотіли ані слухати про цей шлюб, ані знайомитися з Адріаною. У коледжі Пітер та Евелін не розлучалися й одружилися наступного дня після випускного. Утім, невдовзі їхній шлюб перетворився на казна-що, а за кілька років Евелін уже мала серйозні проблеми з алкоголем. Пітер здійснював героїчні спроби врятувати сім’ю, подбав про те, щоб діти отримали належну католицьку освіту, а коли вони закінчили старшу школу, подав на розлучення. Однак роки життя в епіцентрі серйозного конфлікту завдали дітям непоправної шкоди. Озираючись назад, Пітер розумів: було б значно краще, якби вони з дружиною розлучилися раніше і він поборовся за опіку над дітьми.

Тепер, коли їм було трохи за двадцять, вони відверто звинувачували Адріану в тому, що вона прагне заволодіти їхніми сімейними статками, і не соромилися висловлювати своє обурення батькові. Попри те, що він поклав на їхні трастові рахунки по три мільйони доларів, діти не вгавали і стверджували, що він учинив несправедливо. Як аргумент вони наводили статтю з лондонської газети «Financial Times», у якій ішлося про те, як він вдало заробив двісті мільйонів фунтів.

Пітера паралізували суперечливі відчуття. Він був щедрою натурою і понад усе хотів розділити свої статки з дітьми, адже саме заради них і накопичував ці гроші. Утім, багатство перетворилося на прокляття. Обох нащадків вигнали з коледжу, вони не ходили до церкви і били байдики — їх не цікавила ані кар’єра, ані амбіції, ані майбутнє, ані моральні якості. На додачу син мав серйозні проблеми з наркотиками.

Пітер Макондо відчував, що поринає в нігілізм. Заради чого він так тяжко працював усі ці двадцять років? Його віра в Бога похитнулася, діти вже не були важливим життєвим проектом, і навіть його філантропічні вчинки, здавалося, геть втратили сенс. У рідній Мексиці він був спонсором кількох університетів, однак його прикро приголомшувала бідність, політики-корупціонери, стрімке зростання кількості населення в Мехіко, екологічна катастрофа. Коли він приїздив туди востаннє, йому довелося надягнути марлеву маску, бо дихати було просто неможливо. Чи могли кілька мільйонів цьому зарадити?

Маршал не мав жодних сумнівів: він ідеальний психотерапевт для Пітера Макондо, бо звик працювати з багатіями та їхніми дітьми і добре знався на таких проблемах. Кілька разів він публічно виступав із доповіддю на цю тему перед представниками великого бізнесу й філантропами та навіть мріяв колись написати про це книгу. Маршал уже мав для неї назву — «Синдром достатку: прокляття можновладців», однак, подібно до інших Маршалових ідей, вона залишилася тільки мрією. Його дні були настільки насиченими, що він просто не міг знайти час для написання книги. Як це вдавалося великим теоретикам — Фройду, Юнґу, Ранку, Фромму, Мею, Горні?

Працюючи з Пітером Макондо, Маршал застосовував численні стислі та сфокусовані техніки короткочасної терапії і, на превеликий подив, кожна з них виявилася напрочуд ефективною. Він допоміг пацієнтові розібратися з його дилемою і зменшив відчуття провини, пояснивши, що така проблема є універсальною для всіх заможних людей. Завдяки йому ставлення Пітера до власних дітей стало менш напруженим; Маршал допоміг йому зрозуміти їхні переживання, зокрема